Військова підготовка козаків Запорізька Січ

 
 

Військова підготовка козаків Запорізька Січ

козацтво козачество



Підготовка козаків (вишкіл)

 

Постійна боротьба з зовнішніми ворогами вимагала у запорожців особливу увагу приділяти військовій підготовці та освіті майбутніх козаків. Для цього було створено цілу систему військового вишколу, яку за вимогливістю прирівнювали до спартанської.
Крім дорослих, які безперервно приходили на Січ, туди потрапляло чимало хлопчаків; одних приводили батьки, щоб навчити їх військового мистецтва; інших козаки підбирали на війні й усиновляли; третіх, особливо круглих сиріт, брали замість дітей; четвертих, найчастіше небожів або синівців, тобто племінників, випрошували у батьків; п'ятих заманювали до себе гостинцями й ласкою.

Як свідчить Дмитро Яворницький, на Січ потрапляли малолітки з різних кінців України, Литви, Білорусі, Польщі, Молдови, аби здобути освіту й опанувати військову справу. Козацька молодь розвивала свої природні задатки, вдосконалювала тіло й душу в іграх, танцях, хороводах, різних видах змагань і боротьби. Справжнім козаком міг стати тільки той, хто добре засвоїв січові правила і військову науку Вишкіл проходили в школах або на службі у старшого козака, будучи три роки джурою (слугою). Джури обов'язково вчилися у січових школах.

З початку заснування Запорозька Січ упродовж майже трьохсот років виступала в ролі своєрідного освітянського центру. Сюди йшла молодь не лише заради військової слави, а й для воїнського вишколу та одержання знань.
Першу школу на землях Вольностей Війська Запорозького засновано в 1576 році. В ній навчалися всі бажаючі – як малолітки, так і дорослі козаки. Так було покладено початок цілісної системи січових шкіл.

У 1602 році при Самарській церкві засновано козацький Пустинно-Миколаївський монастир і школу при ньому. З того часу вона стала називатися „монастирською”. На Чортомлицькій Січі в 1659 році збудували січову військову церкву із центральною, головною школою при ній. Тут навчалось до 80 учнів.

У 1754 році при підтримці отамана Якима Гнатовича утворено школу, яка випускала паланкових старшин, писарів військових канцелярій, перекладачів.

Існувала на Запоріжжі й школа вокальної музики і церковного співу. Спочатку вона знаходилась в слободі Орловщина (на лівому березі Орелі), а в 1770 році переведена на Січ. Тут навчали хорового співу, готували читців і співців для церков і парафій. При школі існували групи лицедіїв (артистів), які ставили лялькові драми. Вони також організовували урочистості, карнавали, які влаштовувались під час різноманітних свят та після повернення запорожців на Січ з військового походу.

З часом в усіх полкових дислокаціях відкривались, подібно до січових, полкові школи, де майбутні козаки опановували початкову освіту. Всього на Запорожжі їх діяло двадцять дев'ять.
Січова школа, порівняно з полковою, - вищий освітній щабель. У них запроваджували курс фізичного і військового виховання, щоб розвинути бойовий дух, військову вправність.

Одна із січових шкіл на Запорожжі - Казеннокоштна, при церкві Святої Покрови, складалась з трьох відділень: в одному вчилися молоді козаки, які прагнули стати дяками, паламарями, дияконами; в другому - молодики: майбутні козаки, старшини. В окремому відділі вчилися сироти, хрещеники козацької старшини. 

Навчання велося рідною мовою - руською (тодішня українська). Студіювали також слов'янську і латину. Серед шкільних предметів - риторика, богослов'я, логіка, схоластика, географія, астрономія, музика.
Одним з головних підручників була "Козацька читанка". До наших днів зберігся лише один її примірник. Книжка гарно оформлена українським орнаментом, а за змістом - справжнє джерело тогочасних знань.

В Спасо-Покровській школі учні проходили курс військово - фізичного виховання. В степу під опікою досвідчених у боях козаків вони гартували себе, вчилися володіти зброєю. Вчили учнів плавати, веслувати, переховуватись від ворога під водою, добре маскуватися, а також долати на човнах дніпровські пороги усіх тридцяти каскадів.

Проводились ритуальні змагання юнаків - ініціації, або посвячення, суть яких - перевірити готовність хлопця-недолітка до військового життя, випробувати його чоловічі якості. Бо згідно з тогочасними поняттями, бути повноцінним чоловіком означало стати воїном: уміло володіти зброєю, не боятись випробувань тощо.

До тренувальних належали різновиди змагань за певними правилами задля здобуття тієї чи іншої нагороди. Почесне місце посідала збройна боротьба з противником. Це сприймалося як надійний спосіб перевірити справжні вояцькі якості вихованців.
У січовій школі великого значення надавали фізичним навантаженням, різним видовищам, іграм. 

Тренуючись, козаки билися наповненими соломою мішками, стоячи чи сидячи на колоді. Щоб «поставити» удар, шаблею рубали лозу. Практикувалось фехтування із зав'язаними очима: зробити певну кількість кроків і розрубати шаблею глиняне горнятко, насаджене на тичку. Особливо дбали про набуття навиків орієнтування в темряві ночі та у сутінках.

Для керівництва в січову Спасо - Покровську школу назначався один із ченців місцевого монастиря. В його обов'язки, крім наставництва і вчителювання, входив нагляд за здоров'ям школярів. При нещасті або пошесті він виводив їх на чисте повітря, "на свіжу воду", на луки, сповідав і причащав хворих, ховав померлих, і про всі прикрі випадки доповідав кошовому отаманові.

Про матеріальне становище січової школи запорожці дбайливо піклувалися. Окрім пожертв, розподілу платні і провіанту, прибутків від ведення господарства і навіть з похідної здобичі військо одну частину коштів віддавало на церкву, а другу - на школу.
Виняткову увагу запорожці приділяли добору вчителів, стежили за їх поведінкою і працею, забезпечували всім необхідним, надавали звання військових служителів.

Закінчувалось навчання молодих козаків у школі джур. Джура в українських козаків насамперед вірний слуга, зброєносець, молода людина, що опановує військову професію на прикладі пана-учителя, козака. Це було аналогом зброєносця при європейському лицарстві. Джура доглядав коня та зброю свого учителя, ходив з ним у походи.

Пройшовши таку школу, отримавши добру характеристику наставника молодик приймався товариством у запорозьке братство. Починалися суворі військові будні.

 

«Киевская капелла бандуристов» (укр. Київська капела бандуристів) — национальный музыкальный коллектив Украины, который базируется в её столице городе Киеве.

 

История

«Киевская капелла бандуристов» отсчитывает свою историю начиная со времени основания Кобзарского хора 1918 году. С 1946 года носил название «Государственная капелла бандуристов УССР». В 1995 году музыкальной капелле было присвоено имя советского украинского композитора Георгия Иларионовича Майбороды.

Предыстория

Студенческий ансамбль бандуристов п/р Михаила Злобинцева (Киев, 1908 год)

На XII археологическом съезде в городе Харькове в 1902 году состоялось первое выступление коллектива кобзарей под руководством Гната Хоткевича (Хоткевич Гнат Мартинович)[1]. Этот коллектив также выступал в декабре 1902 года в городе Полтаве, что привело к большому интересу к существованию кобзарских коллективов. Существуют документы свидетельствующие о выступлении квартета бандуристов который состоялся в городе Москве под руководством Игната Хоткевича в августе 1905 года.

В Киеве первый коллектив бандуристов был создан из студентов Киевского университета в 1906 году под руководством Михаила Злобинцева (Домонтович Михайло) и просуществовал до 1909 года. Этот музыкальный коллектив состоял из шести участников и часто выступал на общественных мероприятиях в Киеве и его окрестностях. В 1910 году непродолжительное время существовал ансамбль состоящий из учащихся класса игры на бандуре Киевской средней специализированной музыкальной школы-интерната имени Н. В. Лысенко где преподавал талантливый кобзарь Иван Кучеренко (Кучугура-Кучеренко Іван Іович).

Эти коллективы существенно повлияли на создание в Киеве в 1918 году профессионального коллектива под руководством бандуриста Василия Емца (Ємець Василь Костьович)[1].

Кобзарский хор (1918—1919)

В мае 1918 года объявления Василия Емца о проводимом наборе музыкантов в создающийся коллектив были напечатаны в газетах «Возрождение», «Рабочая газета» и «Народная воля» и уже в июне восемнадцать человек ответили на это объявление. Каждый имел свою технику игры и конструкцию бандуры. Многие не читали музыки. Из восьми наиболее заинтересованных был создан первый коллектив, преимущественно из Кубанских казаков и учеников В. Емца. Репетиции коллектива начались в августе того же года.

Мысль о создании кобзарского коллектива возникла у В. Емца в 1911 году после концерта кобзарского квартета в Ахтырке, где играла группа слобожанских кобзарей под руководства кобзаря И. Кучеренко. На замысел В. Емца повлияло и существование кобзарского коллектива в Москве, где он учился в 1913—1914 годах, а также определенные попытки и эксперименты, которые он провел на Кубани в 1913 году.

Первый концерт состоялся 3 ноября 1918 года. Деньги на уплату за аренду зала пришли от гетмана П. П. Скоропадского. Концерт состоялся во втором по величине зале города Киеве — в Театре «Берґонє» (ныне Национальный академический театр русской драмы имени Леси Украинки).

Киевская капелла бандуристов[править | править вики-текст]

В 1923 году украинская капелла возобновила свою деятельность под руководством Григория Яковлевича Копана (укр.), а с 1925 года Михаила Афанасьевича Полотая (укр.). В анонсе первого концерта в 1923 году было заявлено шесть участников. В 1925 г. коллектив расширился до восьми человек (с приходом М. Полотая и В. Потапенко). В 1927 году в капелле состояли уже десять музыкантов. Коллектив расширил свою деятельность многочисленными концертами по Украине, и это привело к популяризации капеллы и коллективного кобзарства в республике. В 1930 году руководство коллектива перешло в руки М. Опришка, а с 1933 года им руководил Борис Данилевский. На деятельность капеллы отрицательно сказывалась политика Народного Комиссариата образования УССР, который в то время возглавлял Скрипник. Бандуристам было предложено в основу своего репертуара положить не прекрасные образцы народного творчества, а — произведения советских композиторов. В январе 1934 года артистам перестали платить зарплаты, а в октябре 1934 года коллектив был распущен.

Объединенная капелла бандуристов[править | править вики-текст]

В марте 1935 года на основе участников бывших Киевской и Полтавской (образована в 1924 году) капелл был создан объединённый коллектив, который просуществовал вплоть до начала Второй мировой войны[1]. Под руководством М. Михайлова капелла записала немало песен, которые стали образцовыми. После М. Михайлова художественное руководство часто менялось. Некоторые руководители работали с коллективом только по две недели. В 1939 году Капелла объехала всю Западную Украину с концертами «Слово Тараса». После нападения вермахта на Советский Союз, коллектив, который тогда был на гастролях в городе Кировограде был расформирован, а участники мобилизованы.

Капелла бандуристов имени Тараса Шевченко

Во время немецкой оккупации в 1942 году семнадцать участники довоенного коллектива собрались и создали капеллу бандуристов им. Т. Г. Шевченко[1], в начале под руководством Г. Назаренко а затем Григория Трофимовича Китастого. В течение всей войны, члены капеллы постоянно разъезжали по городам гитлеровской Германии и Западной Украины с концертами. Коллектив выступал в том числе и перед членами Украинской повстанческой армии.

После войны члены капеллы эмигрировали в Соединённые Штаты Америки[1]. В 2008 году президент Украины Виктор Ющенко наградил Китастого званием «Герой Украины».

Государственная заслуженная капелла бандуристов УССР[править | править вики-текст]

В 1946 году, с разрешения советских властей в Украинской Советской Социалистической Республике музыкальный коллектив был создан вновь под названием «Государственная заслуженная капелла бандуристов УССР» (укр. Державна заслужена капела бандуристів УРСР)[1], художественное руководство было поручено Александру Захарьевичу Минькивскому.

Под управлением Минькивского капелла достигает чрезвычайно высокого уровня (как инструментального так и хорового). После Минькивского руководство капеллы взял на себя Григорий Васильевич Куляба (укр.), а после него Николай Петрович Гвоздь.

В настоящее время, музыкальный коллектив носит название: «Национальная заслуженная капелла бандуристов Украины имени Георгия Илларионовича Майбороды»[1][2].

Литература

  • Ященко Л. І. — Державна заслужена капела УРСР — Музична Україна , К.:1970. — 84с.
  • Самчук У. — Живі струни — Детройт,:1976. — 376с.
  • Ємець В. — Гетьман Павло Скоропадський та перша Капела кобзарів — Торонто, 1961
  • Ємець В. — На добру славу Україні — г. Український робітник, Канада 17.11.1950
  • Щоголь М. — Гордість Українського народу — Назустріч 50 річчя заслуженої капели бандуристів УРСР — НТЕ, с.67-70

ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ І КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ (1918 р.)

   Розглядається роль гетьмана України у заснуванні Кам'янець-Подільського державного українського університету, його спроба прибути на свято відкриття другого національного вищого навчального закладу 22 жовтня 1918 р.
   Ключові слова: гетьман України Павло Скоропадський, Кам'янець-Подільський державний український університет, план приїзду до Кам'янця-Подільського.

   Ставлення очільників держави до національної освіти і культури є важливим тестом на предмет їх патріотизму, здатності розв'язання питань духовно-культурної сфери суспільства - невід'ємної складової процесу національно-державного будівництва. Саме з такою проблемою зіткнувся у 1918 р. гетьман України П. Скоропадський, який, з одного боку, сприймався як проросійський керівник, а з іншого, пробував нерадикальними методами сприяти культурною розвою українців, у т.ч. заснуванню їх перших вищих шкіл у XX ст.
   Заслуга гетьмана в появі двох українських національних університетів відмічаються у кількох десятках праць, присвячених як історії України [27, 62, 9-11, 21-26, 47, 38, 42, 15, 37, 1,2, 8, 3, 34, 36, 58, 7, 28, 63, 41, 45], українській революції, державі і відродженню 1917-1920 pp. [69, 29, 44, З, 63, 56, 33, 53 ], так і діяльності гетьманської влади, самому П.Скоропадському [52, 14, 5, 61, 32, 65, 66, 54, 55, 20, 16, 39, 40, 50]. Роль керівника української держави у формуванні національної університетської освіти у 1918р. простежується, зокрема, у нашій спеціальній статті [ 17]. У зміненому вигляді вона увійшла до книги “Українська еліта і творення національної університетської освіти: фундатори і будівничі (1917-1920 pp.)” [19].
   Певну увагу Павло Скоропадський приділяв питанню про заснування українського державного університету у Кам'янці-Подільському, збирався прибути на його відкриття. З'ясувати ставлення гетьмана до другого національного університетського закладу в Україні і є завданням нашої невеличкої розвідки.
   Здійснюючи державний переворот наприкінці квітня 1918р. ,П.П. Скоропадський не мав чіткої програми будівництва суверенної Української держави, її політики, зокрема, у культурно-освітній сфері. Підтвердженням цьому можуть бути “Грамота до всього українського народу” та “Закони про тимчасовий державний устрій України” [6]. Приймаючи на початку травня представників об'єднаних українських партій, П. Скоропадський підкреслив, що буде повністю дотримуватись положень, викладених у “Грамоті”, і не погоджується на “роль президента республіки”. Країна “може бути врятована лише диктаторською владою, лише волею однієї людини можна повернути у нас порядок, розв'язати аграрне питання і провести... демократичні реформи...” [59].
   До появи гетьманщини в Україні було зроблено певні кроки на шляху створення української вищої освіти. Так, 5 жовтня 1917 р. відкрили Київський український народний університет [57, с 153]. У квітні 1918р. при Міністерстві освіти з представників державного університету св. Володимира, Українського народного університету та самого Відомства було створено спеціальну комісію, яка зайнялася підготовкою питання, пов'язаного з об'єднанням цих закладів [30, с.32].
   Починаючи з березня 1918р. при Київському народному університеті розпочала діяльність комісія з організації в містах України вищих шкіл як філій КНУ [12].
   У березні Рада Міністрів УНР затвердила план Міністерства освіти, за яким передбачалась, між іншим, поступова українізація вищої школи, відкриття українського класичного університету у Кам'янці-Подільському, низки народних університетів у губернських містах [48, с.74].
   Однією з гострих проблем, з якою довелося зіткнутися гетьману, стали вимоги радикально налаштованих кіл Києва українізувати російськомовний університет св. Володимира, що мав репутацію “гнізда реакції” [64, с.262]. “Пам'ятаю, як довелося затратити багато слів для депутації, яка наполягала на українізації університету св. Володимира, - писав в еміграції П.П. Скоропадський. - Причому інтелігенції в Україні майже немає: все це півінтелігенти... Коли я казав українцям: “Зачекайте, не поспішайте, створюйте свою інтелігенцію, своїх спеціалістів у всіх галузях державного управління”, вони відразу ставали на диби і казали: “Це не можливо”. Негайну українізацію столичного російського університету він назвав абсурдом [57, с.52, 232]. Ситуацію, що склалася, керівник держави обговорив з міністром освіти М.П.Василенко, який виступав проти поспішних заходів. Його поміркованість і стриманість, як і приналежність до кадетської партії, викликали у свідомих українців розчарування і роздратування [15, с 105]. Гетьман був іншої думки. Він вважав, що мати такого міністра, не зважаючи на його кадетські погляди, “було знахідкою, так як за своїми національними переконаннями він був цілком підходящою людиною” [59, с 166]. П.П. Скоропадський і М.П. Василенко дійшли згоди, що настирливих реформаторів можна заспокоїти, відкривши спеціальний державний український університет [5 9, с.232]. Після цього при Міністерстві освіти було створено Комісію з вищих шкіл і наукових інституцій. Російський академік В.І. Вернадський, який очолив її, працював в Україні, як він сам наголошував, задля вирішення двох важливих завдань: 1) об'єднання всіх учасників українського відродження, які вважали російську культуру своєю рідною. 2) збереження зв'язку всіх вчених і науково-навчальних закладів з російською культурою і аналогічною російською організацією [4, с.98]. Першою справою комісії стало перетворення КНУ в державний український університет. Паралельно розглядалося питання про заснування Кам'янець-Подільського державного українського університету. М.П. Василенко мав з цього приводу консультації з гетьманом. Власне, він сам спочатку не мав чіткої програми щодо реформування вищої школи. Однак під впливом представників столичних вузів і націонал-патріотів міністр дійшов висновку про необхідність збереження російських університетів з елементами українознавчих дисциплін та одночасного започаткування національної університетської системи. З цим був солідарний П.П. Скоропадський. “Василенко здержував мене, - писав гетьман. - Пригадую як він у довгому й вичерпному докладі опрацював свій план діяння, щоб і в цьому Університеті (св. Володимира. - Авт.) безболісно провести українізацію. Я тоді переконався ще глибше, що одинокою ціллю його було зберегти для українського народу якнайбільше цінностей: робив він під впливом провідної думки, і я став на його боці” [59, с.26].
   За реалізацію свого плану міністр “взявся завзято, майже з юнацьким запалом. В червні місяці (насправді 5 серпня 1918 р.- Авт.) пройшов закон про відкриття двох українських університетів - одного в Києві, іншого у Кам'янці-Понільському” [59, с.232]. Ще до затвердження згаданих законів гетьман прийняв ректорів цих вузів - Ф.П. Сушицького та II. Огієнка, мав з ними розмову, що стосувалася підготовки до відкриття закладів. Відвідувачі повідомили “про сильне незадоволення українського громадянства через “антиукраїнську” гетьманську політику” [43, с 512]. Щоб полегшити керівникам обох наймолодших університетів шлях до кабінету гетьмана, останній розпорядився “пропускати ... ректорів Огієнка і Сушицького без докладів, поза чергою” [60, с.25]. А підстав для нових візитів до керівника держави вистачало, особливо II. Огієнку, який відповідав за створення закладу у далекому від столиці, донедавна прифронтовому, Кам'янці. Через господарську розруху, гострий дефіцит найнеобхідніших для будівельно-монтажних робіт матеріалів і навчального приладдя керівнику закладу довелося не раз апелювати до П.П. Скоропадського. У серпні гетьман підписав, наприклад, розпорядження про виділення Кам'янецькому університету з місцевих демобілізаційних складів потрібного майна [43, с.513].
   17 серпня 1918 р. гетьман України затвердив “Закон про перетворення Українського Народного Університету в Київський Державний Український Університет”. Заклад складався з чотирьох факультетів - історико-філологічного, фізико-математичного, правничого й медичного. Того ж дня керівник держави надав сили “Закону про заснування Кам'янець-Подільського Державного Українського Університету”. Новостворений ВНЗ мав чотири факультети: історико-філологічний, фізико-математичний з двома відділами - математичним та природничо-історичним, правничий та богословський. Щоправда, першого навчального року до праці мали приступити лише два перших. Створювалися кафедри польської та єврейської літератури та історії. В обох університетах мовою викладання, крім деяких випадків, санкціонованих міністром освіти, вперше в університетській практиці світу ставала українська [19]. Поява на освітянській карті України відразу двох національних університетів була подією справді історичної ваги і перспективи. Це добре розуміла національно свідома інтелігенція, поводирі українства, діячі світової культури. Як зазначили, зокрема, працівники Подільської губернської управи, “втрачена сотні літ тому назад Українська вища школа нині могутньою волею народу покликана до життя, і вже ніякі хвилі бурхливої майбутності не зметуть її з того міцного Грунту, на якому вона буде стояти, спираючись на свідоме українське громадянство” [13, спр7. арк.4].
   23 серпня гетьман скріпив своїм підписом закон про розмір платні працівникам вивих шкіл в України. Приміром, основний оклад ординарного професора становив 8 тис. карб, (надбавка за перших і других п'ять років - по 2 тис. карб.), екстраординарного професора - 7200 (надбавка - по 1800), штатного доцента-5400 (по 1350), старшого асистента - 4800 карб, (по 1200 карб.) і т.д. [13, спр.2, арк.4].
   П.П. Скоропадський високо цінував будівничих національної університетської системи, зокрема І.І. Огієнка, який, на його переконання, “зміг зовсім тихо цілий університет створити, являючись завжди з готовими обгрунтованими доповідями, і я ні разу ні в чім йому не відмовив, чому Кам'янецький Університет став такий міцний і багатий” [60, с.25].
   Кам'янецький ректор вузу змушений був турбувати керівника держави неодноразово. Незадовго до свята відкриття університету він наніс черговий візит. “Я був у п. Гетьмана по справах Університету аж двічі - 1 і 2 жовтня, - писав І.І. Огієнко у листі до секретаря університетської комісії О.М. Пащенко. - Прийом був “високоповажний”, - перший раз Гетьман держав мене у себе 1,5 години. На проханні до пана Молова (головноупов-новажений з ліквідації майна зі складів російської армії. - Авт.) про відпуск Університетові потрібного майна пан Гетьман власноручно написав: “Пану Г. Молову. Прошу Вас всім, чим можна, допомогти Кам'янець-Подільському Державному Українському Університету і видати йому по змозі всього, чого він просить. Коли тільки на це єсть яка перешкода, прошу зайти до мене і докласти про це мені для остаточного мого розрішення справи. Цьому Університетові я надаю величезне політичне і культурне значіння. Павло Скоропадський. 2.X. 1918 р. Київ”.
   На нашім проханню відпустити дров для університету Гетьман наклав резолюцію: “Міністру Земельних справ. Прошу Вас прийняти на увагу це прохання. Павло Скоропадський. 2.Х. 1918 р. Київ” [13, спр. 163, арк. 10-10зв.].
   6 жовтня відбуло свято відкриття Київського державного українського університету, у якому взяв участь і гетьман України.
   Керівник держави отримав запрошення і на відкриття Кам'янець-Подільського державного українського університету. Як свідчить О.М. Пащенко, П.П. Скоропадський збирався прибути на урочистості [46, с.346]. І.І. Огієнко, який був ближче до владних структур, заперечує їй: “1918.Х. Запрошення Гетьмана на свято відкриття Кам'янець-Подільського Державного Українського Університету. Гетьман не обіцяє приїхати, бо побоюється, що державні справи не дозволять йому того. Коли б мав - конче зателеграфує заздалегідь. На сильне прохання Ректора... прирікає, що коли б не зміг приїхати, нікому не говоритиме того. Аж до дня 21 .X. всі знатимуть, що Гетьман приїде на свято, а це дасть змогу сильніше користати з допомоги місцевої Кам'янецької влади, а також упорядкувати саме місто” [43, с.516]. Таким чином, 1.1. Огієнко засвідчив, що П.П.Скоропадський допускав можливість свого приїзду до Кам'янця-Подільського на університетські урочистості, що, безумовно, мало позитивно вплинути на імідж керівника держави.
   У фонді 1794 “Інспектор державної варти при Подільському губернському старості” Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України виявлено справу 25 “Про підготовку до приїзду Гетьмана на відкриття Державного університету у Кам'янець-Подільському”, яка проливає світло на ситуацію, що склалася з можливою участю П.П. Скоропадського у офіційному відзначенні свята відкриття першого вогнища вищої освіти і науки на Поділлі.
   Як свідчать архівні документи, 14 жовтня 1918 p., за тиждень до урочистостей в адміністративному центрі, Подільський губернський староста СІ. Кисельов зателеграфував інспектору залізничних віток Міністерства внутрішніх справ Української держави, повідомивши про підготовку візиту П.П. Скоропадського. “У зв'язку з можливим приїздом 22.10. Гетьмана [до Кам'янця-Подільського] прохання дати розпорядження підвідомчим дільничним начальникам варти погодити з повітовими старостами відповідних повітів по питанню планомірної організації охорони слідування силами залізничної і загальної варти” [68, арк.2].
   Того ж дня СІ. Кисельов повідомив про можливий приїзд П.П. Скоропадського до губернського центру голів повітових організацій Союзу хліборобів і земельних власників та просив їх “для охорони шляхів і для допомоги державній варті ... відрядити надійних людей ...” [68, арк. 10]. Повітові старости отримали від свого безпосереднього губернського керівника наказ “скласти секретну нараду за участю начальників державної варти і начальників залізничних віток по питанню охорони шляхів”, залучити “до охорони [залізниці] мирових посередників, надійних осіб із середовища сільського і волосного населення” [68, арк. 1 Ізв]. На 20 жовтня повітові старости і начальники держварти мали відрядити в розпорядження інспектора варти по “10 осіб надійних вартових при одному дільничому начальнику в Кам'янець...” [68, арк. 15].
   Проводились заходи із посилення безпеки на залізниці під час можливого руху гетьманського потягу. Зокрема начальнику освідомчого відділу належало “ заручитися агентами в депо Гречани, Жмеринка, Кам'янець, в середовищі державної варти, “Просвіт”, Національного Союзу, Союзу хліборобів для вияснення відношення членів до можливого приїзду гетьмана” [68, арк. 17]. Весь залізничний шлях, яким мав просуватися П.П. Скоропадський, розподілили на дільниці і закріпили за ними громадських охоронців (сільські посадовці, заможні хлібороби). Так, Проскурівський повітовий староста Столяров доповідав С.І. Кисельову, що на залізничному шляху, розташованому на території повіту, створено аж 6 дільниць. Починаючи з 20 жовтня, “130 вартових займають охорону при 45 посадових особах сільського управління. 20 особам резервної сотні доручена охорона вокзалу. Землевласники асигнували 1000 руб. на посилення утримання варти” [68, арк.45].
   Запобіжні заходи приймались навіть на тих дільницях Подільської залізниці, якими не мав пролягати маршрут П.П. Скоропадського. Скажімо, Ольгопільський повітовий староста, знаючи, що залізничні колії в межах повіту були поза напрямом Київ-Кам'янець-Подільський, перестрахувався і на “випадок приїзду гетьмана” організував охорону залізничного полотна протяжністю 40 верст. Для цього задіяли “60 осіб вартових, від землевласників і лісових сторожів - 50, сільських старост і десятських - 80, хліборобів - 180”. На їх харчування повітове земство відпустило 3000 руб. [68, арк.46].
   Звісно, найбільше уваги приділили Кам'янцю-Подільському. В день приїзду керівника держави в місті збиралися зупинити роботу всіх торговельних і громадських підприємств, крім тих, які торгували продуктами харчування. Було розроблено і погоджено план розміщення охоронців на таких вулицях і об'єктах: Привокзальна дільниця - вул. Пушкінська - вул. Петроградська - вул. Резервуарна - вул. Московська - університет - вул. Московська - вул. Пушкінська - кафедральний собор, у якому мало відбутися архієрейське богослужіння. Піший резерв охоронців знаходився в будинку Левінзона на вул. Олександрійській, кінний загін поручника Цідемана - на розі вулиць Московської і Резервуарної. Заходи безпеки передбачалися і щодо хресного походу, який мав рухатися від кафедрального собору до університету, народного дому, де готували святковий концерт, театру “Гігант” (мала відбутися вистава), новопланівського мосту, на якому запланували ілюмінацію [68, спр.74-75]. Для посилення охорони 18-19 жовтня 1918 р. до Кам'янця прибули 66 осіб державної варти з Могилівського, Гайсинського, Ольгопільського, Брапдавського, Летичівського і Балтського повітів [68, арк.106-107].
   Організаторів візиту гетьмана сильно непокоїли кілька обставин. По-перше, технічна недосконалість Подільської залізниці і можливі аварії потягу. По-друге, її змобілізованість ще з часів війни (на ст. Ярмолинці, Балин, Кам'янець-Подільський знаходилося багато вибухових матеріалів, які належали колишній 7-й російській армії Південно-Західного фронту). По-третє, за даними спецслужби, серед службовців залізниці було чимало таких, які належали до неблагонадійних в політичному відношенні громадян. Враховуючи все це, виробили два можливих варіанти пересування гетьмана з Проскурова - залізницею і автомобілем. У першому випадку 22 жовтня, о 8.00 П.П. Скоропадський у супроводі інспектора державної варти, виїжджав з ст. Проскурів до ст. Кам'янець-Подільський. Швидкість руху потяга була помірною - 20 верст за годину. До кінцевої станції прибував о 13.00. На високого гостя мали очікувати: ректор університету з професорами та членами міської університетської комісії, які працювали над матеріально-технічним оснащенням КПДУУ (не більше 30 осіб); депутації від міста, “Просвіти”, Українського Національного Союзу, хліборобів, землевласників, земств, волосних старшин. Для почесного військового караулу задіяли офіцерів 9-го Подільського полку місцевого гарнізону. Музичний супровід забезпечував військовий оркестр. За сценарієм, з появою на пероні П.П. Скоропадського оркестр мав виконати марш, почесний караул - віддати честь, а начальник караулу - відрапортувати високому гостю. Після цього губернський староста представляв йому присутніх, а представники делегацій виступали з вільним словом (по 1-2 хв.). По завершенню зустрічі гетьман сідав в автомобіль і під звуки національного гімну направлявся до університету. Тут вуличної зустрічі не передбачалося. П.П. Скоропадського, через окремий хід, проводили прямо до зали, де відбувалося урочисте відкрите засідання Ради професорів. З його появою присутні вставали і робили загальний уклін. У супроводі хору гетьман займав відведене для нього на підвищенні місце. Звідси він оголошував зміст своєї жалуваної грамоти: “Грамотою цією нашою ознаменуймо всім тим, кому то ще належить і особливо Пану Міністру Освіти, Панам Ректору, Професорам і Студентам, що ми визнали за благо для всього люду українського утворити в місті Кам'янець-Подільському Український Державний Університет. Призиваючи Боже благословеніє на це огнище Народної освіти, бажаємо аби цей університет, сприяючи широкому відродженню Нашої Національної Культури, виявив усі творчі сили багатого духом та здібностями Українського народу” [13, спр.З, арк.9].
   Зі словом-відповіддю мали виступити міністр освіти й мистецтва, а також представники студентства. Після цього гетьман робив важливий піар-хід - оголошував амністію всім, хто відбував адмінарешти, позбавляв кримінального переслідування активних учасників аграрного руху. На цьому візит П.П. Скоропадського завершувався. О 14.00 він мав відбути до Проскурова [68, арк. 11 Ізв].
   У тому разі, коли вибирався інший варіант руху, гетьман добирався з Проскурова до Кам'янця автомобілем. Виїхавши о 8.00 22 жовтня, він проїжджав через с Ружичну - с Антонівці - с Татаринці - м. Ярмолинці -с Томашівку. На соколівських хуторах передбачалася коротка зупинка, під час якої він мав прийняти депутацію від хуторян, волосних і сільських посадових осіб. Після того продовжувався рух на Кам'янець-Подільський через містечка Солобківці, Дунаївці, Шатаву. О 13.00 автомобіль прибував до будинку губернського старости (колишній дім губернатора). Тут високого гостя зустрічали почесний караул, різні громадські депутації. Звідси він направлявся до кафедрального собору Олександра Невського, а звідти - до університету. Тут його перебування завершувалося о 14.00 - поспішав на обід до губстарости. Після того високий гість відправлявся на екскурсію до історичних пам'яток міста, відвідував музеї. О 20.00 вечеряли, потім ночували. Наступного дня П.П. Скоропадський від'їжджав до Проскурова, звідти - до Києва [68, арк. 11 Ізв].
   За день до очікуваного приїзду, 21 жовтня, інспектор Подільської державної варти отримав від свого колеги з Волині телеграму, яка прояснила питання і заставила відповідальних осіб дати відбій всім, хто був задіяний в підготовці до прийому гетьмана. Вона мала всього два слова: “Приїзд відмінений” [68, арк. 102]. Це означало, що свято відкриття КПДУУ відбудеться без керівника держави. Про зміну наміру П.П. Скоропадського повідомили лише окремих осіб, тому більшість прибулих для його зустрічі на залізничний вокзал 22 жовтня про це не знали. Один із таких непосвячених - В.К. Приходько, голова Подільської губернської народної управи, згадував про ту мить: “О 9-й годині ранку (гетьмана очікували о 13.00. - Авт.) з Києва мусів прийти спеціальний потяг, що ним мали приїхати столичні гості, і, можливо, сам Пан Гетьман. Це було дуже оригінально, що ніхто не знав, кого він зустрічає, чи приїздить Голова Держави, але Кисельов (губернський староста. - Авт.) до кінця запевняв чи вдавав, що йому невідомо.
   На обрії з'явився димок паровоза. Кілька хвилин - і загуркотів потяг, із шиком та шипінням, як на баских конях, підлетівши до станції. Граціозно блиснули в повітрі срібні труби й заграли зустріч. її підхопила військова оркестра. Почесна варта взяла “на караул”. З середнього вагону ловко вискочили кілька військових, і очі всіх звернулись туди. Хто приїхав? Чи пан Гетьман? Хвилини пливли надзвичайно довго, аж доки не розв'язались певним розчаруванням: замість Гетьмана з вагону виглядав якийсь старий дід, як потім виявилось, представник Гетьмана - генерал Лібов” [49, с.47-48].
   З'ясовуючи причини відміни приїзду найвищого очільника Української гетьманської держави, варто взяти до уваги дві важливих обставини: 1) підготовку замаху на життя П.П. Скоропадського в Кам'янці-Подільському (чутки про це поширювалися в місті у жовтні 1918 р.) і 2) урядову кризу, що виникла в середині жовтня з вини міністрів-кадетів. Щодо першої, то підтвердити її архівними документами, на жаль, не вдається. Щоправда, свідчення про це можна почерпнути із мемуарів В.К. Приходька, відомого у місті і краї земського діяча. “... Чутки по атентат мали під собою найбільш серйозні підстави. Цілу історію цієї справи оповів мені п. М.Ф. О-ч, подолянин, український діяч, за партійною приналежністю с.-р.
   Одного разу, - оповідав п. М.О-ч, - за кілька днів до відкриття Університету, запрошує мене до свого кабінету п. Ректор Огієнко, звертається до мене такими словами: “Пане О-чу, мені нема діла до Ваших політичних переконань, я не хочу мішатись у жодні Ваші справи, але прошу переказати Вашим партійним товаришам оце: коли вони мають якісь наміри супроти Пана Гетьмана, то я, не будучи в силі взагалі в чомусь їх переконувати, прошу тільки про одне - щоб не робили вони нічого в будинку Університету, чи взагалі та території його. Коли б, не дай Боже, щось сталося із Паном Гетьманом в Університеті, то це страшно відбилось би на долі ще не закінченого Університету.
   У тих же днях від Огієнка пішов на ім'я Гетьмана дискретний шифрований лист. У тім листі І. Огієнко, як Ректор Університету, в ввічливих висловах писав Скоропадському, що хоч Кам'янецький Університет в урочистий для себе день був б щасливим бачити в стінах своїх Голову Держави, одначе він, як Ректор Університету, вважає своїм обов'язком попередити Пана Гетьмана, що його життю може загрожувати небезпека й тому просить його не приїздити. Можна думати, що цей, власне, лист мав вирішальне значення, і Гетьман Скоропадський дійсно на свято не прибув” [49, с 51-52].
   Те ж джерело повідомляє, що у серпні-вересні 1918р. навпроти університету, в колишньому будинку “Просвіти”, несподівано з'явилася крамничка з продажу содової води, у якій торгували два члени російської партії лівих есерів. “Коли стало відомо, що на свято відкриття Університету має прибути Гетьман Скоропадський, то рішено, що це буде відповідна нагода вчинити на нього замах. Виконати це завдання доручили тим молодим людям, що мали крамничку з содовою водою. Коли Гетьман не приїхав, то минула потреба і в крамниці з содовою водою, а її власники зникли з Кам'янця невідомо коли” [49, с.54].
   Цілком ймовірно, що неприїзд П.П. Скоропадського пов'язаний і з урядовою кризою. Так, 16 жовтня 1918 р., за 5 днів до урочистостей у Кам'янці-Подільському, на засіданні Ради міністрів йшлося про нові пріоритети зовнішньої політики країни, зокрема, делегування українських дипломатичних місій до Англії, Франції і США. Частина міністрів рішуче висловилася проти зближення із зазначеними країнами, які збиралися визначати долю післявоєнної Європи. За цих умов гетьман почав домовлятися з представниками опозиційного Національного союзу про створення коаліційного кабінету. 17 жовтня на засіданні уряду прозвучала заява групи міністрів-кадетів, у якій, зокрема, наголошувалось, що “необхідно зараз же вияснити відносини до ... держав, які повстали після розпаду Росії, головно до Великоросі!”. Розглядались два варіанти політики: 1) ігнорування Росії в реалізації українських зовнішньополітичних планів і 2) укладання союзу з країнами, що утворилися після розпаду Російської імперії, “для утворення нової Росії”. “Якщо Україна залишиться байдужою до боротьби з більшовиками, то вона наживе собі лютих ворогів, які ніколи не подарують їй того, що вона не допомогла їм в цій боротьбі. Якщо вона допоможе росіянам побороти більшовиків, то заслужить їх вдячність і забезпечить собі свободу вільного розвитку в державнім союзі з Росією, з котрою в'яжуть Україну економічні та всякі інші інтереси”. Заяву підписали міністри М.П. Василенко, А.К. Ржепецький, С.М. Гербель, С. Гутник, О.Ф. Романов, В.В. Зіньківський, В. Кокольцев, Ю.М. Вагнер, державний контролер Г. Афанасьев і державний секретар С.В. Завадський [15, с.271-272].
   18 жовтня 1918р. гетьман відправив кабінет міністрів у відставку. Через два дні українські кадети схвалили позиції своїх однопартійців в уряді. Того ж дня П.П. Скоропадський прийняв делегацію союзу хліборобів-власників, які вручили йому меморандум щодо державного устрою і політики України на майбутнє, зайнявся формуванням нового складу кабінету, яке завершилось 24 жовтня. Новий уряд очолив Ф.А. Лизогуб [15, с.273-274].
   22 жовтня 1918 р. відбулося урочисте відкриття університету в Кам'янці-Подільському. Непридатний до навчання ще 4 місяці тому будинок другого державного українського університету змінився невпізнанно. Він, за свідченням В.К. Приходька, “уквітчаний, обмайований зеленю та жовто-блакитними прапорами, новенький і чистенький, укритий килимами, радісно зустрічав своїх гостей. На імпозантному будинкові, у височині, заблищали золоті кирилівські літери на темносиньому тлі: “Кам'янець-Подільський Державний Український Університет” [49, с.46].
   Особистий посланець гетьмана генерал-хорунжий Лібов, “ставши на приготовленім спеціально для нього підвищенні, витягнув скручений пергамент, на якому, по зразку старих універсалів, висіла на шнурках груба печатка, й відчитав грамоту Гетьмана Скоропадського про відкриття Кам'янецького Державного Українського Університету. Під спів національного гімну, представник Гетьмана урочисто доручив грамоту Ректорові Університету. Далі ректор виступив із докладом про історію організації й стан новонародженої школи. А потім пішли привітання найрізноманітніших представників. Різні адреси й привітання, видруковані й намальовані, в обгортках і без них зайняли горою цілий великий стіл і вирізнялись одна перед однією художністю виконання та оригінальністю змісту” [49, с.48-49]. Гетьманська грамота по змісту була аналогічною до тієї, яку отримав Київський університет.
   Надалі П.П. Скоропадський, незважаючи на кризу державної влади і антигетьманське повстання, продовжував дбати про національну вищу освіту. Так, 20 листопада він затвердив закон про заснування в складі Кам'янець-Подільського університету богословського факультету, де передбачалось 26 штатних викладацьких посад - 20 професорських і 6 доцентських [13, спр.2, арк.46-50].
   Таким чином, до заснування Кам'янець-Подільського державного українського університету гетьман П.П. Скоропадський мав безпосереднє відношення, хоча і не відігравав найактивнішої ролі. Опосередковано підтримавши прагнення прогресивної подільської інтелігенції, до яких приєдналася частина київських вчених, відкрити на межі трьох українських регіонів (Поділля, Північна Буковина і Східна Галичина) національний університетський заклад, він затвердив відповідний закон Української держави, допомагав ректору університету у розв'язанні непростих матеріально-технічних проблем, сприяв структурному розвою КПДУУ Через урядову кризу, інші причини він не зміг прибути на свято відкриття вогнища освіти і культури Подільського краю, всієї України, передав йому своє благословення через спеціального представника, вболівав за його долю, перебуваючи в еміграції.

Список використаних джерел

1. Білоусько О.А., Киридон A.M., Киридон П.В., Кравченко П.А. Історія України: компаративні нариси. - Полтава: АСМІ, 2002. - 524 с
2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. - Вид. 2-е, доп. - К.: Академвидав, 2003. -656 с.
3. Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 pp. У двох томах. - Львів, 1998.-Т.1.-524 с
4. Вернадський В.И. Дневники. 1917-1921. - К.: Наук, думка, 1994.-272 с
5. Войнаренко О. З гетьманських часів: Спогади самовидця з року 1918. - Детройт: Накладом жіноч. відділу Україн. гетьман, організ., 1950. -32 с
6. Грамота до всього українського народу (29 квітня 1918 р.) // Державний віст-ник. - Київ. - 16 травня. - №6. -СІ.
7. Губарев В.К. Історія України: Конспект лекцій для студентів і викладачів. -Донецьк: БАО, 2004. - 352 с
8. Ґудзь В.В. Історія України. - К.: Слово, 2003. - 616 с
9. Гунчак Тарас. Україна: перша половинаXX століття: Нариси політичної історії. -К.: Либідь, 1993.-288 с
10. Гунчак Тарас. Україна: XX століття. - К.: Дніпро, 2005. - 384 с
11. Грицак Ярослав. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. - К.: Генеза, 1996. - 360 с
12. Державний архів міста Києва. - Ф.Р.936. - Оп.1. - Спр.8. - Арк.6.
13. Державний архів Хмельницької області. - Ф.Р.582. - Оп.1.
14. Доленга С. Скоропадщина. - Варшава: Накладом М.Куницького, 1934. - 175 с
15. Дорошенко Дмитро. Історія України 1917-1923 pp. (В двох томах). - К.: Темпора, 2002. - ТИ: Українська Гетьманська Держава 1918 року. - 352 с
16. Єкельчик С. Павло Скоропадський // Історія України в особах: Х-ХХ ст. / Кер. ав.кол. І.Войцехівська. - К.: Україна, 1995. - С.216-222.
17. Завальнюк О.М. Гетьман П.Скоропадський і зародження національної університетської освіти в Україні // Питання історії України: Збірник наукових праць / Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, кафедра історії України. - Чернівці: Золоті литаври, 2002. - Т.4. - С.104-110.
18. Завальнюк О.М. Українська еліта і творення національної університетської освіти: фундатори і будівничі (1917-1920 pp.) - Кам'янець-Подільський: Абетка-НОВА,2005.-С.21-34.
19. Закон про заснування Кам'янець-Подільського Державного Українського Університету // Державний вісник. - 1918. - 29 серпня. - №43. - С.4.
20. Закуловський В. Освітня і культурна праця за другої Гетьманщини // У 60-ліття відновлення Гетьманської Української Держави Гетьманом Всієї України Павлом Скоропадським. - С.24-28.
21. Історія України XX - початку XXI століття: Навч. посібник / За заг. ред. акад. ВА.Смолія. - К.: Знання, 2004. - 583 с.
22. Історія України: Навч. посібник / М.В.Дєдков, Ю.В.Іващенко, Г.Л.Кладкова та ін. - Запоріжжя: Дике поле, 2002. - 416 с
23. Історія України: Навч. посібник/М.М.Кузьменко, П.Ю.Бєлікова. - Севастополь: Вебер, 2003.-133 с
24. Історія України: Навч. посібник / Б.Д.Лановик, О.Д.Зубалій, З.М.Мотисякевич та ін. - К.: ІСДО, 1993. - 280 с
25. Історія України: нове бачення. У двох томах / За заг. ред. акад. ВА.Смолія. -К.: Вид-во “України”, 1996. - Т.2. -495 с
26. Історія України: Посібник / За ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчієнка.-К.: Видавн. Центр “Академія”, 2001. - 480 с
27. Історія України у 1917-1920 pp. Відновлення державності українського народу: Тексти лекцій /Автори-укладачі: В.І.Білик, І.С.Грищенко та ін.; відп. за випуск Д.Ф.Розовик, В.П.Фоменко. - К.: НМКВО, 1991. - 96 с
28. КалініченкоВ.В.,РибалкаІ.К. Історія України: Підручник - X.: ХНУім. В.Н.Ка-разіна,2004.-Ч.Ш: 1917-2003 pp. - 628 с.
29. Карась А. Начерк культурного відродження України. Від 1917 до 1933 років // Науковий збірник Українського Вільного Університету: Ювілейне видання з приводу 70-річчя УВУ - Мюнхен, 1992. - ТІ5. - С.219-240.
30. Колпакова О.В. Український державний університет у Києві (1917-1920 pp.) // Укр. іст. журн. - 1993. - №7,8. - С.30-36.
31. Король В.Ю. Історія України: Навч. посібник. - К.: Видавн. центр. “Академія”, 2005.-496 с
32. Коструба Т. Історичне значення Української Держави 1918 р. (у 20-і роковини 29 квітня) // За велич нації. У двадцяті роковини відновлення Української Гетьманської Держави. - Львів, 1938; Нью-Йорк, 1955. - С.91-96.
33. Кучменко О.М. Національно-культурне життя в Україні (1917-1920 pp.). - К.: Знання, 1999.-21 с.
34. Лановик В.М., Лазаревич М.В. Історія України: Навч. посібник. - 2-е вид., пе-рероб. і доп. - К.: Знання - Прес, 2003. - 733 с
35. Литвин Володимир. Історія України (у 3-х томах). - К.: Видавн. дім. “Альтернативи”, 2005. - Till. Кн.І. - 832 с
36. Литвин Володимир. Україна: доба війни і революцій (1914-1920 pp.) - К.: Видавн. дім “Альтернативи”, 2003. - 488 с
37. Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г Історія України: Навч. посібник. - К.: Знання - Прес, 2002. - 669 с
38. Макар Ю.І., Білецький Б.Ф., Коцур А.П., Коцур В.П., Павко А.І. Історія України від найдавніших часів до наших днів. - Вид. 2-е, перероб. та доп. - Чернівці, 1998.-336 с
39. МашевськийО.В. Українізація освіти в 1918 p.//Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія. - К., 1996. - Вип. 34. - С.80-86.
40. Мироненко О. Гетьман Павло Скоропадський // Історико-політичні уроки української державності: Енциклопедичний словник. - Київ - Донецьк, 1998. - С.54-61.
41. Мисик Ю.А., Бажан О.Г., Власов B.C. Історія України: Навч. посібник. - К.: Видавн. дім “Києво-Могилян. академія”, 2005. - 536 с
42. Новітня історія України (1900-2000): Підручник/ Слюсаренко А.Г., Гусєва В.І., Дрожжин В.П., та ін. - К.: Вища школа, 2000. - 663 с
43. Огієнко Іван. Моє життя: Автобіографічна хронологічна канва // Наша культура: Науково-літературний місячник / Редактор і видавець д-р проф. Іван Огієнко. - Варшава. - 1935. - Кн.8. - С.510-522.
44. Павленко Ю., Храмов Ю., Українська державність у 1917-1919 pp. (історико-генетичний аналіз). - К.: Манускрипт, 1995. -264 с
45. Пасічник М.С. Історія України: державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи: Навч. посібник. - К.: Знання, 2005. - 736 с
46. Пащенко Олімпіяда. Заснування Кам'янець-Подільського Державного Українського Університету // Наша культура. - 1936. - Кн. 5(14). - С.332-346.
47. Полонська-Василенко Наталія. Історія України. - 2-е вид. - К.: Либідь, 1993. -Т.2. Від середини XVII століття до 1923 року. - 608 с
48. Постернак Степан. Із історії освітнього руху на Україні за часи революції 1917-19 pp. - К.: Друкар, 1920. - 127 с.
49. Приходько Віктор. Повстання Українського Державного Університету в Кам'янці на Поділлі: Відбитка з “Нашої культури” 1935 р. - 60 с
50. Реєнт Олександр. Павло Скоропадський. - К.: Видавн. дім “Альтернативи”, 2003. - 304 с
51. Рибалка І.К. Історія України. - X.: Основа, 1997. - Т.2. - 480 с
52. Рік 1918 на Україні /Зложив і видав д-р Зенон Кузеля. - Зальцевельд: 3 друкарні Союзу Визволення України, 1918. - 40 с
53. Розовик Д.Ф. Українське культурне відродження в роки національно-демократичної революції (1917-1920): Монографія. - К.: Видавн. поліграф, центр “Київ, ун-т”, 2002.-311 с
54. Ротар Н.Ю. Начатки вищої української освіти на Поділлі // Культура Поділля: Історія і сучасність: Матеріали другої науково-практичної конференції, присвяченої 500-річчю м. Хмельницького. - 27-29 серпня 1993 р. - Хмельницький: “Поділля”, 1993. - С 294-296.
55. Ротар Н.Ю. Вища освіта в політиці перших українських урядів (1917-1919 pp.) // Всеукраїнська науково-практична конференція “Проблеми виховної роботи у ВУЗІ: спадкоємність, сучасність, майбутнє”: Тези доповідей. 19-21 жовтня 1993 р. -Херсон, 1993.-С.105-106.
56. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917-1921 pp. // Україна крізь віки. - ТЮ. - К.: Видавн. дім “Альтернативи”, 1999. - 320 с
57. Сірополко Степан. Історія освіти на Україні. - Львів, 1937. -174 с
58. Скрипник М.О., Домбровська М.Ф., Красовський В.М. та ін. Історія України: Навч. посібник / Під ред. М.О.Скрипника. - К.: Центр навч. л-ри, 2003. - 367 с
59. Скоропадський Павло. Спогади. Кінець 1917-грудень 1918.-Київ-Філадельфія, 1995.-495 с
60. Скоропадський Павло. Українська культурна праця за гетьманщини 1918 року. (Сторінка споминів) // Коментар в 20-у річницю смерті Павла Скоропадського. 1945-1965. - Лондон-Гаага, 1997. - 4.2. - С.23-26.
61. Солуха П. Російська мова, Гетьман Павло і наша не державність // Державницька думка: Квартальник української державницької ідеології, культури і громадського життя. - Філадельфія. - 1952. - 4.6. - С.26-39.
62. Субтельний Орест. Україна: Історія. - К.: Либідь, 1993. -288 с.
63. Терещенко Ю.І., Соловйова В.В. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. - Донецьк: Юго-Восток, 2004. - 194 с
64. Українська революція і державність (1917-1920 pp.) / Авт. кол.: Бевз ТА., Вєдєнєєв Д.В., Гошуляк І.Л. (кер. авт. кол.) та ін. - К.: Парламент вид-во, 1998. - 248 с
65. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. У 2 т. / Відп. ред. акад. ВА.Смолій. - К.: Наук, думка, 1997. - Т.2.-426 с
66. Феденко П. Український рух у 20 столітті.-Лондон: Вид-во “Наше слово”, 1959. -271с.
67. Феденко П. Влада Павла Скоропадського (п'ятдесяті роковини перевороту в Україні). - Лондон - Мюнхен: Вид-во “Наше слово”, 1968. - 34 с
68. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. -Ф.1794.-Оп.1.-Спр.25.
69. Шкільник М. Україна у боротьбі за державність в 1917-1921 роках: Спомини і роздуми. - Торонто, 1971. - 366 с

 

 
 


Обновлен 17 янв 2017. Создан 06 янв 2014



 
«Автошкола Константа ГС» на Яндекс.Картах
Пользовательского поиска
AVTOINDEX.COM Автомагазин Автогарант
Просмотреть Автошкола Константа-ГС на карте большего размера

автоматический обменный пункт производит обмен Webmoney и E-Gold


Пожалуйста выберите электронные деньги для обмена:

Отдаете:
Получаете:

www.superchange.ru

Всеукраїнський сайт безкоштовної реклами белый каталог сайтов Автомобили - каталог сайтов фирм и компаний, Киев
ERA.COM.UA
интернет портал
Размещено на Start.Crimea.UA Украинский портАл МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Directrix.ru - рейтинг, каталог сайтов AVTOINDEX.COM Автомобили - каталог сайтов фирм и компаний, Киев - Каталог компаний, фирм и веб-сайтов Украины, Киев. Добавить сайт в каталог Автошколы, Автомобили, Киев. Каталог сайтов femina.com.ua Украинский портАл Автошкола Спойлер Сайты недвижимости. Каталог недвижимости Бест Риэлти. Добавить сайт, ссылку, ресурс, URL. Обмен ссылками Аренда квартиры в Киеве Агентство недвижимости в Киеве Kiev apartments for rent Снять квартиру в Киеве. Сдам квартиру в Киеве. Долгосрочная аренда квартир Киев. Договор аренды, типовой образец. Квартиры в Киеве посуточно Гостиницы Киева белый каталог сайтов - рейтинг Каталог лучших сайтов, добавить свой сайт. только интересные сайты! > Украинский каталог сайтов Каталог сайтов OpenLinks.RU Украина онлайнСамый большой каталог сайтовАвтошкола Спойлер в Киеве ДДО Украины Каталог сайтов на http://www.globalmarket.com.ua/
Каталог сайтов GOOGLEРабота и бизнес в Интернете с компанией ФИНАНСОВАЯ ЛИНИЯAutoMotoTruck - легковые авто, грузовые, специальные средства передвижения, а также авиа, водная и железнодорожная техника AVTOINDEX.COMКаталог компаний и предприятий УкраиныКаталог компаний Украины КОНСТАНТА-ГС, АВТОШКОЛА, ООО