ВІЙСЬКОВА ЕЛІТА УКРАЇНИ: ЇЇ МІСЦЕ І РОЛЬ У СТРУКТУРІ ПРАВЛЯЧОГО КЛАСУ

 
 

ВІЙСЬКОВА ЕЛІТА УКРАЇНИ: ЇЇ МІСЦЕ І РОЛЬ У СТРУКТУРІ ПРАВЛЯЧОГО КЛАСУ




М.В.Цюрупа

ВІЙСЬКОВА ЕЛІТА УКРАЇНИ: ЇЇ МІСЦЕ І РОЛЬ У СТРУКТУРІ ПРАВЛЯЧОГО КЛАСУ

Стаття присвячена аналізу місця, функцій та ролі військо­вої еліти в структурі правлячого класу. Доводиться, що дійсна сила і вплив військової еліти на механізм влади визначається її зв’язками з політичною та економічною елітами та взаємодією у встановленні балансу інтересів.

M.Tsyurupa. A military elite in the structure of ruling class. The article is devoted to the analysis of place, functions and role of military elite in the structure of ruling class. It is proved that actual force and influencing of military elite on the mechanism of power is determined its copulas with political and economic elites and co-opera­tion with them in establishment of balance of interests.

Політична наука в Україні належить до молодих суспільство­знавчих наук, поява яких була викликана докорінними соціаль­но-політичними перетвореннями суспільства та необхідністю їх осмислення. Відповідно, вона має незавершений понятійний апа­рат. У ньому не тільки усталені категорії політичної науки, а й неологізми: етнополітика, хронополітика, параполітика тощо, крім того використовуються терміни інших наук. До останніх від­несено поняття «еліти» та «військова еліта». У цій ділянці знання також з’являються політичні неологізми: за версією впливового часопису «Newsweek» в сучасному світі є такі особи, що поєдну­ють силу та владу, вплив яких виходить за межі держави — це «глобальна еліта»1.

Науковий аналіз феномена військової еліти зумовлений різ­ними чинниками. Воєнно-політичні перевороти у країнах «тре­тього світу» нерідко здійснюються представниками військової еліти, чи побоювання «цивільного» уряду розвинених країн стосов­но узурпації їх влади спрямовані на військову еліту, або ж остання претендує на помітне місце у структурі правлячого класу. Трагічна загибель президента невеликої африканської країни Гвінея-Бісау стала показовою у кризових відносинах владної верхівки та ви­щого військового командування, яке у відповідь на вбивство вла­дою армійського генерала, у свою чергу, «організувало» загибель президента країни. Той декілька років по тому вже був відсторо­нений армійською верхівкою, повернувся до влади та завершив життя на вершині конфліктних відносин цивільної та військової еліт. Цей приклад є характерним, бо і в Гондурасі влітку 2009 ро­ку військова еліта у відповідь на суперечливі вказівки президен­та забезпечити вибори голови країни військовою силою усунула його самого від влади та вислала за межі країни.

Проблема військової еліти в структурі правлячого класу мо­же бути представлена в більш оптимістичному ключі, начебто у платонівському дусі — з верстви стражів-воїнів у грецького мис­лителя могли рекрутуватися найкращі представники у правлячу верству. Відмітимо, що з 44 президентів США 12 були генерала­ми: Вашингтон, Джексон, В. Гаррісон, Тейлор, Пірс, Джонсон, Грант, Хейз, Гарфілід, Артур, Б.Гаррісон, Ейзенхауер. В Росії пред­ставники «еліти силових структур» тривалий час знаходяться при владі — на її верхів’ї був В. Путін з «командою», на місцях до 80% «силовиків» виконували владні функції. Для позначення цього феномена також введено політичний «неологізм» — «пу- тінізм», що означає здійснення політичного курсу авторитарни­ми методами, спираючись на «силу» у внутрішній та зовнішній політиці за підтримки «еліти силових структур».

Поступово формуються нові підходи до функцій військової еліти у країнах «політичного ризику». На неї покладаються нові завдання — у Іраку та Афганістані американські командири ви­конують функції мерів міст, координують економічний розвиток регіонів, відновлюють юридичну систему, беруть участь у підготов­ці поліцейських сил, навчанні основам бізнесу місцевих підпри­ємців, у тому числі в справі допомоги створити бізнес жінкам.

Перед розкриттям змісту поняття «військова еліта» та визна­ченням її місця у структурі правлячого класу слід зробити мето­дологічні зауваження.

По-перше, класичні теорії еліт Г. Моска, В. Парето, Ч. Міллса визнають особливий статус, специфічні функції в структурі правля­чого класу військової еліти, вказують генетичний зв’язок полі­тичної та військової еліти. «Слово elite (еліта, краще, добірне — від франц. elire — обирати) позначало у XVII столітті товари особли­вої якості, пізніше було поширене на упривілейовані соціальні групи, військові одиниці та вищу аристократію», — пише Клаус Байме2. У представника ліберальної концепції еліт Ч.Р. Міллса військова еліта є ключовою для розуміння потужності амери­канської політичної еліти.

По-друге, визначаючи статус військової еліти, слід спиратися на положення теорії еліт, згідно з якими сфера суспільного бут­тя, що потребує особливої системи управління, має свою еліту — політичну, управлінську, наукову, фінансову, технічну, художню, військову тощо. Всі вони у різний спосіб мають відношення до правлячого політичного класу — одні правлять більш-менш відкри­то, інші — приховано, решта — через лобіювання інтересів різних політичних сил входять чи намагаються входити до цього класу. Провідні українські політологи (проф. Ф.Рудич, А.Пахарєв) вважають, що елітам належить особливо значне місце в структурі правлячого класу, бо від рівня їх політичної культури і владних інтенцій залежить доля усіх суспільних перетворень в Україні3.

По-третє, військовій еліті, на наш погляд, належить не го­ловне місце в структурі правлячого класу. Її справжня сила зале­жить від зв’язків з політичною елітою, коли остання зважає на інтереси військової еліти, поціновує чи, навпаки, ігнорує інтере­си останньої. Група американських теоретиків, яка свого часу полемізувала з радянськими вченими стосовно функцій армійської верхівки (Л. Фарбар, Д. Олкос, Є. Столенд, Д. Тридгад), обґрунто­вувала «мінімальний вплив на політику армії». Однак у реальних зв’язках між правлячими колами та військовою елітою перші спо­діваються на підтримку армії у кризових ситуаціях, тоді як ар­мійська верхівка розраховує на встановлення привілейованого стану військових за їх заслуги.

Приклад військової еліти Пакистану, коли військові корис­тувалися майновими пільгами та земельними ділянками, є зна­ковим, адже роль військової еліти цієї країни залишилася знач­ною і за кардинальних змін в уряді.

Слід зробити засторогу щодо нейтральної позиції військової сили як такої: загалом схвалюється нейтральна позиція армії під орудою військової еліти. Зазвичай військову еліту тримають ос­торонь від розробки принципових засад внутрішньої політики. Однак коли агресивний політичний курс вимагає від країни про­ведення збройних змагань, така держава «включає генералітет у процес прийняття політичних рішень» і мілітаризується політич­на верхівка. У випадку взаємодії політичної еліти як визначаль­ної та військової еліти в структурі правлячого класу Німеччини англійський вчений У. Ширер показав, що у цій вкрай мілітари­зованій державі військова еліта була «підкорена» фашистською верхівкою та фактично змирилася з цим станом4.

Вищенаведені міркування віддзеркалюють динамічні реалії XX-XXI століть, коли політична та військова еліти намагаються знайти підтримку одна одної. Але в історії формування правля­чого класу були періоди, як в епоху феодалізму у Японії, коли військова еліта (сегуни, клани даймьо) мала більшу вагу порівняно з цивільними урядами. Політичні наслідки такого співвідношен­ня сил політичної та військової еліт давалися взнаки сотні років у Японії — зв’язки між членами військової еліти склали мережу місцевих владних відносин, що конкурували з центральною вла­дою (рінгі)5.

У контексті заявленої теми важливо вказати, що політична діяльність військовослужбовців, вищий прошарок яких стано­вить еліта, у переважній більшості армій світу обмежується учас­тю у політичних виборах. Нерідко забороняється індивідуальний активізм (членство) в діяльності політичних партій, водночас мо­жуть здійснюватися заходи, щоб не ізолювати їх від важливих політичних процесів — у США більше 200 спеціально підготов­лених офіцерів працювало в Іраку та Афганістані на вибори пре­зидента США 2000 р.

Військова еліта доволі рідко аналізується з позицій її мінли­вого місця в структурі правлячого класу. Зазвичай вищі військові посадовці розглядаються з діаметрально протилежних позицій — як потужна група інтересів у політиці через лобіювання запитів воєнно-промислового комплексу (традиція, закладена у США Д. Ейзенхауером), або як ядро «хунти» — структури колегіаль­ного правління вищих військових, які здобули владу насильниць­ким шляхом.

У сучасних відносинах між різними представниками правля­чого класу ми простежуємо взаємодію на основі спроб знаходження спільного інтересу. При цьому військова еліта нерідко викорис­товує тиск — редактор воєнно-теоретичного журналу «Joint Force Quarterly» М. Мюллер вказував, що вищі військові здійснюють моральний тиск на нову адміністрацію, вимагаючи, щоб США зали­шалася потужним військовим потенціалом у світовій політиці.

У Росії проблеми військової еліти розглядалися на конферен­ції «Індивід, група, організація в політичному процесі сучасної Росії» у 2006 році, учасники якої дійшли висновку: модернізація правлячої політичної еліти ускладнена консервативними по­зиціями «еліти силового блоку», де вирізняється вище армійське керівництво, яка вважає себе основним політичним актором РФ.

Визнано, що військова еліта Росії виконує деякі самостійні функ­ції, зокрема забезпечує стабільність російського соціуму. У ро­сійській літературі дається негативна характеристика постра­дянської еліти, яка рекрутується на основі особистої відданості та клієнтурних відносин.

Ми вважаємо, що військова еліта може виконувати ще більш значущі функції, ніж ті, які вважаються звичайними згідно з кла­сичною політичною теорією. Так, за 80 років існування сучасної Турецької республіки військова еліта країни неодноразово вико­нувала функції гаранта світського характеру держави, закладе­ного Ататюрком, з огляду на гостру боротьбу двох основних полі­тичних сил ісламістського та секулярного спрямування. Під її проводом збройні сили за останніх 50 років 4 рази усували від влади обрані парламентським шляхом уряди6.

Переходячи до розкриття змісту поняття «військова еліта» у контексті структури правлячого класу, зауважимо, що у онто­логічному, життєвому плані військова еліта зв’язана з особливим соціальним станом, позначеним поняттям «офіцер». Георг Гегель вказував, що під час війни цей особливий стан перетворюється у всезагальний.

Здебільшого під поняттям «військова еліта» часто розуміють верхівку офіцерського корпусу армії та сил флоту. В цій трактовці виходять з того, що, власне, офіцери є найбільш освіченою і про­фесійно підготовленою частиною особового складу Збройних сил, вони виступають ядром, який стягує до себе інші ієрархічні рівні управління. Незважаючи на дещо іронічне ставлення до інтелек­туального рівня вищих військових, зазвичай в українському соціу­мі другої половини ХХ століття, ми вважаємо за необхідне нагадати думки протилежного спрямування К. Клаузевіца, Наполеона Бо­напарта, видатного психолога Б. Теплова. Останній писав у ро­боті «Розум полководця», що розумова діяльність полководця належать до однієї з найскладніших в інтелектуальному відно- шенні7. Б. Теплов порівнював розумову діяльність політиків та військових, «політичного діяча або полководця», протиставляю­чи їх розумовій роботі вченого.

Поширеним розумінням військової еліти є визначення її як добірної групи старших офіцерів, генералів, адміралів, що знахо­дяться на вищих посадах військового керівництва, здійснюють найважливіші управлінські функції у системі збройного захисту держави. У такому разі військовою елітою можна вважати групу найкращих фахівців у кожній з галузей системи військового уп­равління. Ми маємо підстави віднести до військової еліти найкра­щих фахівців у галузі воєнної науки, військової освіти, системи управління, включно з цивільними спеціалістами або офіцерами запасу, у відставці тощо.

Це означає погляд на управлінську структуру армії як на інс­титут, що ідеально відповідає моделі еліти: у ньому чітко встанов­лений поділ усього складу на тих, хто здійснює воєнно-політичне управління, та тих, хто примушений підкорюватися. Льюіс Мємфорд у творі «Міф машини» зауважив, що через армію така модель підпорядкування затверджувалася в державі та передава­лася від культури до культури8. Ґенеза політичної влади вказує на зв’язок політиків та військових: одноосібні вожді замінили собою колегіум старійшин, оточили себе військовими дружина­ми, перебрали функції їх керівництва і стали спиратися на пря­мий примус.

Постановка проблеми стосовно «політичного обличчя» війсь­кової еліти так чи інакше потребує визнання справедливості пе­рестороги щодо претензій військової еліти на політичне керівництво всією країною, на заміну собою усього правлячого класу. У над­звичайному випадку військова хунта перебирає насильницьким шляхом усі владні повноваження (Греція, Чилі), у помірковано­му варіанті вищі військові встановлюють режим, який править за умов «надзвичайних обставин» (Пакистан до недавнього часу, Бірма) до слушної нагоди переходу до демократичного режиму. Здавна існують побоювання, що військові, які за Аристотелем ста­новлять «душу держави», можуть стати на чолі всього суспільст­ва, особливо у скрутні часи. Той зауважував: «Душею держави є військові та ті, кому належить чинити правосуддя, а крім того люди, які радяться про державні справи, у цьому і виявляється політична мудрість»9.

У сучасних умовах військова еліта своєю виразною політич­ною позицією може серйозно вплинути на стан відносин між правлячими колами та опозицією: генерали у Зімбабве заявили, що аполітичними можуть бути тільки найманці, а військові, які складали присягу президентові Роберту Мугабе, мають підтримати головнокомандувача-президента10. Пролунали заяви щодо утворен­ня своєрідної «прихованої хунти», яка становить ядро «об’єднано­го оперативного командування» (ЛОС) для диригування політич­ними переслідуваннями опонентів президента — об’єднання МБС на чолі з нинішнім прем’єром країни Тсвангіраї11. Цей приклад також є характерним з погляду ролі військової еліти у країнах «третього світу». А на Мадагаскарі еліта на початку 2009 р. заяви­ла, що «увірвався терпець» спостерігати за політичним та соціаль­ним безладдям, тому вони готові до дій щодо зміни чи встановлен­ня належної влади.

У аксіологічному аспекті ставлення правлячих кіл конкрет­ного суспільства до власної військової еліти значно варіює, тому можна побачити високу оцінку керівників військового вишколу (одним з прикладів є постать колишнього кандидата на пост пре­зидента США, ветерана в’єтнамської війни Маккейна, а також генерала Пауєлла), так і протилежні оціночні ствердження, що правлячий клас у сучасній Україні ніколи не цінував свою війсь­кову еліту (заява для корпорації «ВВС» колишнього Начальника Генерального штабу генерала А. Лопати восени 2007 р.). Ми по­ки що не можемо достеменно встановити, якого типу політичні режими більш схильні до негативної оцінки власної військової еліти високого штибу: за часів фашистської Німеччини негатив­на оцінка власної військової еліти була загальновідомою. В роки громадянської війни в СРСР термін «військова еліта» замінювався поняттям «воєнспец», що позначало фахівців військової справи ви­сокого рангу колишньої царської армії з негативною конотацією.

Звернемося до розкриття означеної проблеми з історично-на­укового аспекту.

Поширений сьогодні майже у всіх арміях світу термін «офі­цер» з’явився у 1573 році для позначення осіб, що займали особ­ливі державні посади деяких європейських держав. Наприкінці XVI століття у постійних, Франції, а у подальшому і у інших єв­ропейських країнах, офіцерами стали називати військових коман­дирів. У цей період європейської історії офіцерський корпус рек­рутувався з осіб дворянського звання, був закритою професійною верствою та відповідав деяким загальним ознакам еліти — замк­неної, краще підготовленої частини керівників зі своєю кастовою психологією і мораллю.

В епоху Середньовіччя та у Нові часи офіцерам як соціально- професійному прошарку точно визначеного місця не було знайде­но. Спочатку лицарі, які виступали у похід разом із оточенням озброєних слуг, або визначні сеньйори, що призивали до служби декількох лицарів, не були командирами у загально прийнятому смислі, вони вважалися більш-менш значимими членами добро­вільних (або вимушених) лицарських ополчень, «військові впра­ви» яких більше скидалися на ризиковану, хоча й дуже небез­печну гру.

Початок піднесення офіцерства позв’язаний з інституюванням системи ордонансів у Франції, згідно із якими з 1445 року набір солдатів ставав державною монополією, а офіцерів міг призначати тільки король. Усього було сформовано 15 орданансових рот, від­бувалося «вростання» лицарських підрозділів у структуру постійної армії, офіцери отримували за службу стабільну платню від короля. Ця структура стала перехідним щаблем від лицарської організа­ції, згідно із якою лицар був не командиром, а «першим» вояком (в бойовому однострої лицарі утворювали першу шеренгу), до армійської структури, у якій офіцер виступав надійним стрижнем державного організму, представником його управлінської ланки.

До початку XVI ст. у всій Європі встановилася практика комп­лектування армії, згідно з якою воєначальник отримував патент на право набору військ встановленої кількості з певним кошторисом. Він запрошував відомих йому воєначальників на посаду полков­ників, які підбирали офіцерів нижчого рангу — капітанів, що ко­мандували ротами, а ті мали заступників — лейтенантів. Вва­жається, що з цієї пори офіцерство формується як розгалужена соціально-професійна верства суспільства з незамінним місцем у системі військового підпорядкування.

Наступний етап становлення офіцерського корпусу як війсь­кової еліти пов’язаний з соціальним принципом комплектування з верхівки суспільних класів. Офіцери були представниками дво­рянсько-лицарського середовища, яке рідко надсилало своїх до рядових. На століття закріплювалася думка, що найбільш по­важна для дворянства справа — служба в армії, і природно, що кожен офіцер мав бути причетним до дворянства, скажімо, за бойові заслуги, якщо до того він не був дворянином.

На Сході військова еліта формувалась іншим шляхом. Офіце­рами у Японії могли ставати тільки самураї — особливий військо­вий стан, подібний європейському лицарству. Інститут самурайст- ва з’явився у добу Хейан (794-1192 рр.), а під час війн самураї виступали як політичні лідери, бо обіймали високі державні поса­ди, відіграючи головну роль у державному управлінні. Цей управ­лінський інститут є специфічним для японського суспільства. Офіцери із самураїв повністю зберігали лицарські традиції, норми моралі, психологію. Морально-правовий кодекс середньовічного вояка Бусі став взірцем для нового покоління вояків імперії. Вчен­ня Бусідо набуло значного поширення у Японії в феодальну епоху, коли у Європі ще не склався відомий нам лицарський кодекс честі.

З синтоїзму була запозичена ідея вірності культу предків та синовньої відданості державі. Відданість офіцерів імператорові була недосяжною для європейського розуміння. Відомий випадок, коли імператор Муцухіто заборонив генералу Ногі здійснити обряд харакірі (на початок ХХ століття здійснення ритуального само­вбивства було заборонено), той терпляче чекав зняття заборони після кончини монарха і у 1912 році виконав «дзюнсі» — само­губство вслід. Буддизм вчив військового керівника мужності перед смертельним випробуваннями, а конфуціанство надало заверше­ну етичну систему послуху молодших старшим. Високоповажне ставлення до честі військової еліти вирізняло її від інших еліт.

Офіцерами у В’єтнамі також ставали особи із особливого про­шарку «куанів». В часи Середньовіччя іспити на звання військово­го мандарина «куана» включали знання тактики, військової історії, військових інститутів та звичаїв рідної країни. Верховний голов­нокомандувач — маршал центру був мандарином першого класу — звання, якого практично не давали на цивільній службі. Війсь­кова еліта у арміях Японії та В’єтнаму мала більшу суспільну вагу порівняно із цивільними службовцями такого ж рангу.

Зауважимо також, що у Європі так звані «дворяни шпаги», тобто ті особи, які здобули дворянське звання на військовій слу­жбі (способом аноблювання) мали перевагу перед «дворянами ман­тії», тими, що отримали дворянство на цивільній службі.

Важливим для становлення ідеї військової еліти в історії був однозначно поставлений зв’язок між благородством, «аристокра­тизмом духу» та службою у державних збройних угрупованнях. Високоповажне ставлення до військової діяльності вимагало ко­дексу, у якому виділялись ідеали лицарського обов’язку і досто­їнства вояка, шанобливого ставлення до зброї, оволодіння війсь­ковою майстерністю. Бойові мистецтва Сходу, про які складено легенди, вражають майстерністю, таємничістю, належністю тих, хто володіє ними, до особливого прошарку людей — еліти.

Зброя з давніх-давен була ознакою належності до касти вояків. З нею також пов’язано багато легенд. Здобуття чудесних мечів, щитів, шабель дорівнювалося знаходженню скарбу, а ритуал пе­редачі зброї віднесено до вишуканого ритуалу, адже офіцерська зброя здебільшого не бойова, а ритуальна. Захоплення зброї як воєнної здобичі було бажаною нагородою для вояка. У цьому сенсі стає зрозумілим фрагмент з «Повісті временних літ» про да­нину мечами, яку дали хозарам поляни. Нерідко зброя у військо­вих керівників мала власне ім’я (британський король Артур мав чарівний меч Ескалібур).

Як і зброя, військове спорядження мало велике значення для формування почуття причетності для особливої верстви у суспільст­ві. Національна військова форма одягу є предметом гордості біль­шості народів. Гусарський мундир користувався великою популяр­ністю з XVII століття, він був розроблений на основі угорської форми легкої кінноти, у яких переважно служили патріоти. Піз­ніше гусарські полки формувалися з родовитого російського дво­рянства (еліти), а служити у цих військах вважалось особливо почесним. Виник один із елітних родів військ. Відтепер одне із визначень військової еліти пов’язано з елітними частинами.

Демократичні процеси державотворення почали змінювати соціальний статус військової професійної верстви. З одного боку, престиж офіцерів залишався упродовж XVIII — початку XX століть високим. З іншого — остаточно був втрачений сенс поділу верств населення на «благородних» і «подлих». Нагадаємо, що дворяни відрізнялися від селян тим, що вони за власність на землю несли військову (благородну) службу, селяни сплачували податок, слово «подлий» означало «податний», хто сплачує податки (без сучас­ного морально-негативного відтінку). До XIX століття у царській Росії виключення зі списку тих, хто сплачував «подушний» по­даток, означало причетність до 5% обраних — чиновників, духо­венства, почесних громадян, дворян. Статус служилого дворянина закономірно переносився на офіцерів, незалежно від належності до дворянства. Остаточно переворот у поглядах на військову еліту здійснився наприкінці XIX століття, коли престиж військової служби підупав, здобутки цивільної служби стали бажаними для молодих, знизився добробут офіцерів, соціальний статус став не­завидним. Зміни у ставленні суспільства до офіцерського корпусу проявилися під час російсько-японської війни 1904-1905 років, писав воєнний теоретик А.Геруа в роботі «Після війни про нашу армію». Насміхалися в тилу над пораненими, у одному зі шпиталів священик відмовився сповідати помираючого офіцера, а грома­дянська війна 1917-1922 рр. остаточно поховала офіцерство як при­вілейовану касту. Офіцерство зазнало величезних втрат у Першій світовій війни, було добито «своїми» у підвалах «надзвичайних комісій». У маловідомих літературних спогадах А. Денікіна «Офі­цери», виданих у Парижі, наводяться приклади, коли колишні офіцери у новому революційному війську писали рапорти з про­ханням розжалувати їх у солдати, бо умови життя військових ко­мандирів (на фронті!) ставали нестерпними12.

Тисячі офіцерів перейшли на службу до радянської армії, стали «воєнспецами», але впродовж декількох хвиль репресій були знищені. Розстрілу підлягали представники навіть «безпечної» для режиму воєнно-наукової еліти: у 1937 році за написання на­укового твору про німецького воєнного мислителя К. Клаузевіца був розстріляний «російський Клаузевіц» Олександр Свєчін. Новий офіцерський корпус радянської армії став принципово іншим, «народним», спеціально підкреслювалася його відмінність від військової еліти зарубіжних армій.

Поняття еліти для позначення добірної, найкращої частини суспільства увійшло у систему воєнно-теоретичного знання та бу­денну мову пізніше, ніж термін «офіцер», хоча ще у Конфуція ствер­джувалося, що є особлива група людей — «дзюнь-цзи», які тільки правлять і кожен із суспільних станів має робити свою справу.

У сучасній науці термін «військова еліта» має принаймні два поширені тлумачення: один стосується кращої, добірної групи вищих офіцерів, дотичних до прийняття рішень воєнно-політич­ного та стратегічного рівня, а інший — особливого вишколу час­тин і підрозділів для виконання найважливіших завдань, у тому числі і воєнно-політичного ґатунку, підтримки правлячого класу або здійснення тиску на нього. Звернемо увагу, що у знаменитого Олександра Македонського була військова еліта у останньому зна­ченні — це певна кількість добірних особливих підрозділів вояків, які навчали інших та слугували опорою цареві-полководцю.

Як вже зазначалося, справжня роль військової еліти виявля­ється у її взаємодії з іншими елітами, переважно з політичною та економічною елітою стосовно існуючого та належного соціально- політичного устрою держави.

Ми виходимо з класичного стану гармонійних «військово-ци­вільних» відносин всередині правлячого класу, коли військова еліта підпорядкована панівній політичній еліті. Законодавством більшості країн призначення офіцерів і генералів на вищі військові посади та присвоєння звань є справою не відомчою, а політич­ною. Право та відповідальний обов’язок правлячої верхівки — визначати персональний склад та функції вищих військових.

Відносно зворотного впливу військової еліти на політичну можна стверджувати більш обережно, бо він виразно відчувається переважно у тих країнах, що розвиваються, або ж там, де склала­ся така традиція взаємодії «цивільні-військові», коли за військо­вою елітою залишається останнє слово у прийнятті стратегічних рішень. У Турецькій Республіці вищі військові (еліта) входять до двох політичних інституцій, які вивчають проблеми воєнної політики: Вищої військової ради та Ради національної безпеки і оборони, причому перша вважається тіньовим кабінетом уряду.

Цікавим з цього погляду є приклад Пакистану, у якому за 61 рік незалежності відбулось 4 перевороти, це приводило до встанов­лення влади військової еліти. Політичні аналітики усе ще тримають у центрі уваги проблему військово-цивільних відносин Пакиста­ну13. Після того, як залишив політичний Олімп генерал Первез Мушарафф та владу здобув «цивільний» президент Алі Сардарі, домінантною силою залишається військова еліта на чолі з генера­лом Первезом Кайяні14. Той вважає, що військова еліта стає міст­ком, якщо на дорозі демократії зруйновані мости. Один з уроків Пакистану полягає у тому, що військова еліта може ставати на певний період правлячою, далі вона передає владу цивільним урядам, надалі знаходиться на позиції «внутрішнього» спостері­гача ситуації.

Момент постійних претензій військових на представництво у механізмі влади у суспільстві примітив Лев Троцький у незавер­шеному творі «Сталін». Він вказував, що звичка «повелівати», примушувати інших виконувати накази глибоко коріниться у пси­хології видатних військових діячів — Юлія Цезаря, Марка Авре- лія, Наполеона Бонапарта та інших, вони вважали, що така сама вдача їх чекає на ниві державного управління — керувати неозбро­єними масами людей простіше, ніж озброєними вояками15.

Важливо простежити зв’язок військової еліти з економічними елітами, залишаючи осторонь поширену кваліфікацію їх як «кла­ни» чи «сім’ї». На важливість цього зв’язку вперше звернули увагу в США, досліджуючи феномен ВПК — воєнно-промислово­го комплексу. Об’єктивною основою «зрощування» військової та економічної еліти є вимоги безпеки та закритості оборонно-про­мислового комплексу, необхідності забезпечувати поповнення бю­джету держави.

У Росії використовується навіть специфічний термін (ще один неологізм) «комерсанти» для позначення військових еліт, які визначають обіг оборонних коштів. Для керівництва ними ство­рено Комітет воєнно-технічного співробітництва під головуванням президента. Очевидно, вплив таких зрощених еліт на правлячий клас відбувається через лобіювання своїх інтересів, він проявля­ється опосередковано, але доволі потужно.

Водночас військова еліта залишається закритою, вона збе­рігає елементи кастовості, тримається осторонь серед інших еліт, що входять до структури правлячого класу. Ми погоджуємося з думкою, що до складу правлячого класу входять активні, по­тужні еліти з власними владними інтенціями, серед яких і виріз­няється військова еліта.

Таким чином, на фактичному та історичному матеріалі дове­дена плідність положень провідних українських вчених, що прав­лячий клас — це «депутатський корпус парламенту, адміністра­тивно-управлінська еліта, еліта судової влади, дипломатична і військова еліта, лідери політичних партій, громадських рухів, керівники впливових політологічних центрів, фондів, політичні технологи, політичні журналісти й коментатори»16.

Поява військової еліти України тісно пов’язана з ходою віт­чизняного державотворення і відрізняється від процесу інститу- ювання офіцерського корпусу в Європі, який становить кістяк сучасної еліти на Заході. Вважається, що у Київській Русі правля­чу еліту становила саме військова еліта, яка була панівною, дер­жавно-політичною силою суспільства. Князі, бояри, воєводи були і тогочасним військовим командуванням, і цивільним урядом. Такий стан речей був звичайним для державотворення на теренах інших слов’янських держав. Так, дружина військового керівника і князя Аспарухова у Болгарії здійснювала державно-адміністра­тивні і законотворчі функції.

Надалі, аж до кінця XVIII століття, українська військова еліта була не політичною, а власне військово-адміністративною. З другої третини зазначеного століття козацька військова еліта, яка зазнала розквіту за часів Богдана Хмельницького, поступово перетворюється у адміністративну, але вже у XIX столітті про ук­раїнську військову еліту можна тільки згадувати.

Епоха визвольних змагань висунула плеяду талановитих війсь­кових керівників збройних з’єднаннях УПА, які діяли на території Західної України, хто поєднував майстерність у справі військо­во-соціального управління, політичне відчуття поточного моменту та розуміння воєнної теорії. Маловідомий у сучасному українсь­кому війську полковник Михайло Колодзінський відзначався надзвичайною військовою звитягою (мав прізвисько «Гузар»), на­писав глибоку наукову працю «Українська воєнна доктрина»17. Остання донедавна зберігалась у архівах КДБ, лише кілька років тому вітчизняні читачі мали змогу ознайомитися з цією пуб­лікацію.

Для того, щоб вирішити складні теоретичні і практичні питан­ня: що являє собою сучасна військова еліта, хто з представників воєнно-політичних структур до неї належить, яка її функціональ­на роль у правлячому класі, а також як співвіднести існуючий офіцерський корпус і власне військову еліту, в Україні було про­ведено низку наукових конференцій. Якщо прибічники функціо­нального підходу до еліт вважають головною ознакою її причетність до владних і управлінських структур, а прихильники ціннісного підходу визначальною ознакою еліти вважають перевагу в куль­турі, освіті, моралі, у «духовному аристократизмі», то у демокра­тичній теорії еліта розглядається такою управлінською групою, що придатна до управління і водночас бути силою, покликаною оберігати суспільство від неконтрольованого тиску й неврівнова­женості демократичних процесів.

Військова еліта України представляє той прошарок збройної організації, яка є демократичним силовим інститутом, складовою суспільства, підконтрольною і керованою вищою владною струк­турою. Призначення на посади, присвоєння вищих військових звань відбувається виключно через рішення вищого політичного керівництва України.

Якщо відійти від вузького підходу до визначення еліти як верстви добірних, професійно підготовлених до політико-управ- лінської діяльності людей, то військовою елітою України слід вва­жати підсистему людей і добірних управлінських структур, війсь­кові частини і з’єднання. У підсистемі військової еліти тоді можна виділити такі елітні елементи:

-    добірну верству представників воєнно-політичного управ­ління і військово-соціального управління стратегічного рівня;

-    професійну верству найкращих спеціалістів бойового, інже­нерного, матеріального технічного забезпечення;

-    науково-інтелектуальну еліту з вибраних представників військової науки та військово-промислового комплексу;

-    військово-педагогічну еліту з високоосвічених військових педагогів та інших представників системи військової освіти;

-    елітні частини, що вирізняються від інших найвищим війсь­ковим вишколом та здатністю виконувати особливо відповідаль­ні завдання воєнно-політичного штибу.

Вернемося до ролі військової еліти у структурі правлячого класу. Слід вказати на її відмінність від груп, кланів та клік, які також претендують на входження у структуру правлячого класу.

Специфіка діяльності військової еліти у тому, що вона завжди дотична до владно-політичних відносин, принаймні у сфері зовніш­ньої політики. США у боротьбі з глобальним тероризмом у ре­гіоні Ірак — Афганістан — Пакистан витратили 15 трильйонів доларів на підтримку військової еліти у Пакистані, щоб спряму­вати зовнішню політику у потрібному напрямі через діяльність військової еліти.

На цьому тлі відмітимо, що представники правлячого класу України навіть у першому наближенні не розглядають генералів, офіцерів вищої ланки військово-соціального управління як представників особливої соціально-професійної еліти, з яких мо­жуть висуватися політичні лідери, з якими можна розробляти політичну (зовнішньополітичну) лінію. Відповідно, вітчизняна військова еліта поки що знаходиться осторонь від важливих про­цесів змін соціально-політичного життя.

Можлива причетність військових професіоналів до правля­чого класу обмежена коротким списком осіб, які сьогодні займа­ють відповідальні посади керівника Міністерства оборони, сило­вих відомств та їх провідних структур. Нерідко трапляється так, що залишення з будь-якої причини високої посади військового керівника автоматично веде до втрати місця «обраних» на Олімпі влади. За 18 років незалежності України та існування національно­го війська не набула поширення практика дієвої участі колишніх представників військової верхівки у владно-політичному і управ­лінському процесі високого рівня. У цьому аспекті ми програємо Росії, у якій діяльність колишніх військових адміністраторів ви­сокого рангу — Путіна, Степашина, Лебедя, Руцького та інших кореспондувалася з вищим щаблем влади, не кажучи вже про США, у якій Чейні, Пауєлл, Рамсфелд, сотні колишніх військових ад­міністраторів знаходяться на вершинах влади або входять до складу Рад директорів транснаціональних кампаній.

Українські офіцери мають низьку соціально-політичну актив­ність, не мріють про високі владні верхів’я. При тому, що управ­лінська діяльність військових керівників, за визнанням найкра­щих авторитетів у галузі управління — Емерсона, Тейлора, Теп­лова — належить до найбільш складних, напружених у розумо­вому і вольовому відношенні, доступних небагатьом управлін­цям у смислі ефективності, а військові керівники мають досвід управління сотнями та тисячами підлеглих.

Слід зважати на відсутність механізму формування політич­них лідерів і реалізації «людського капіталу» армії, бо автори­тарний стиль керівництва, недостатній простір для ініціативи в службовій діяльності, штучне відокремлення верхівки Збройних сил України від управління державою фактично унеможливлю­ють рекрутування вищого командного складу у структури прав­лячого класу. США на прикладі успішної діяльності генерала К. Пауєлла — «героя» війни в Іраку 1991 року, у подальшому держ- секретаря довели доцільність такої трансформації. Має рацію історик новітньої України Орест Субтельний, вказуючи, що «ук­раїнській національній еліті не вистачає якості»18.

Проблема визначення місця військової еліти має розв’язува­тися конкретно-історично: на ранніх етапах історії військова еліта була владно-політичною, наділі вона ставала професійною кланово- замкненою. В певні періоди її роль полягала у контролі за діяль­ністю політичної верхівки або насильницькій зміні еліт. Знаме­ните застереження преторіанця: «Імператоре, пам’ятай — ти смертний» свідчив, що часто-густо представники збройної сили визначали персоналії влади.

Стосовно претензій сучасної військової еліти на представництво у правлячому класі можна відповісти одним з визначень еліти — це «ієрархія, заснована на власних досягненнях» (К. Маннгейм). Якщо представники військової еліти опанували мистецтво со­ціального управління, мають ідейні цінності та владні інтенції, а серед соціально-політичних якостей їм властиве відчуття необ­хідності суспільних змін, то вони можуть шукати шляхи реалізації владного потенціалу. Характерним у цьому плані є заява корес­пондента впливової турецької газети «^ашап», що коли світська еліта «втратила свій статус та свої досягнення, то, природно, що діють військові»19.

Соціально-політичні процеси формують армію як консерва­тивний, силовий інститут, що позначається на традиціоналізмі соціально-політичної позиції еліти. Для військовика дисципліна, порядок, організованість є нормами повсякденної життєдіяль­ності. У нього виникає негативне сприйняття безвладдя одних і вседозволеності інших політичних сил. Специфіка армійської життєдіяльності визначає відносно ізольоване від громадянсько­го суспільства життя військових частин. Унаслідок цих обставин серед військової еліти підтримується дух особливої солідарності військовослужбовців. Завдяки цьому вона може зберігати себе на­віть за умови руйнації держави. Так, після громадянської війни в Росії 1920-1922 рр. залишки розбитої більшовиками армії — «Біла гвардія» — після поразки евакуювалися полками, жили в інших країнах за своїми статутами, зберігаючи організацію та корпоративний дух військової аристократії. Те ж саме, але у іншій площині було з армією Чилі, яка після перемоги соціалістичних сил на чолі з С. Альєнде залишалась острівком капіталізму.

Важливим питанням є ідейно-політична позиція військових еліт нашого часу. Традиціоналізм у політичній позиції військової еліти парадоксальним чином може поєднуватися з революціонарністю. Якщо ліво-революційна позиція Уго Чавеса, колишнього військового командира, президента Венесуели, одного з творців про­екту «Соціалізму XXI століття», може вважатися не показовою, то приклад молодих офіцерів Лівії на чолі з Мауммаром Каддафі вже можна вважати винятком. Виборовши владу, молоді революціонери з військової еліти за 40 років з часів «Великої джамахірійської рево­люції» 1969 року докорінним чином перетворили суспільство.

«Світськість» військової еліти Туреччини, конституціона­лізм еліти США, прихильність до комуністичних ідей та «ідей Мао Цзедуна» представників військовиків Китаю показують ши­рокий діапазон соціально-політичних уподобань цих «груп інте­ресів у політиці».

Специфіка української військової еліти у контексті структури правлячого класу полягає у тому, що сама вона є елітою перехідно­го періоду: переходу від «старої еліти» автоматичного визнання вищих військових такими саме представниками до появи «молодих генералів», які володіють іноземними мовами, мистецтвом воєнно- політичного аналізу, сучасного політичного мислення, мистецтвом прийняття колективних рішень, як у європейських оборонних структурах. Поки що це здебільшого представники воєнно-техніч­ної частини військової еліти, носії командування, які пройшли вишкіл у системі міжнародних гуманітарних операцій у взаємо­дії з військовою елітою країн Заходу. Їх владні інтенції ще не включають сферу воєнно-політичного управління, а тим більше сферу великої політики.

Сучасній військовій еліті не завжди вдається здійснювати ста­білізуючу роль у політиці. Навіть в умовах демократичних пере­творень вона не може самостійно втручатись у політичні відноси­ни або стати активним суб’єктом таких відносин. Конституційне закріплення заміщення посади міністра оборони у ФРН цивільною особою є віддзеркаленням історичного досвіду цієї країни та за­побіжником вищезгаданих негативних ситуацій. Рівень політич­ної культури, на наш погляд, має бути у представників військової еліти наближеним до підданського, і тоді суспільство може відчува­ти себе убезпеченим як зсередини держави, так і ззовні. Щодо Ук­раїни важливо нагадати інше побажання відомого політичного діяча: українська армія не повинна бути «зборищем преторіанців небезпечних», а бути кров від крові, плоть від плоті свого народу.

‘The Global Elite // The Newsweek 50. — 2008. — 21 Dec.

2Байме Клаус. Політичні теорії сучасності. / Пер. з нім. — К., 2008. — С. 349.

3 Рудич Ф. Правляча еліта, її місце і роль в утвердженні української дер­жави // Політичний менеджмент. — 2008. — № 2 (29). — С. 9-10.

4Ширер У. Взлет и падение Третього рейха. Пер. с англ. — М, 1991.

5Касая К. Джерела моделі японського суспільства в контексті системи примусу стосовно верхівки влади / Пер. з япон. // Що таке японська модель? — К., 2003. — С. 63.

6   Turkish Military Issue as Voting is Derailed // NY Times. — 2007. — 28 April.

7Теплов Б.М. Ум полководца // Избр. тр.: в 2-х т. — М., 1985. — Т. 1. — С. 226.

8Мемфорд Л. Миф машины // Утопия и утопическое мышление. — М.: Прогресс, 1991. — С. 84-88.

3   Аристотель. Политика // Соч. в 4-х т. — Т. 4. — С. 494.

4    General Says : Back Mugabe or Quit Army // NY Times. — 2008. — 1 Jun.

5    Zimbabwe Under military Rule // Time. — 2008. — 13 Jun.

6    Деникин А. Офицеры: Очерки. — К.: Синто, 1993. — С. 15.

7    Pakistan Lessons. The Limits of Military Power // Middle East Times. — 2009. — 09 Jan.

14The Newsweek 50: Gen. Ashfag Parvez Kayani. — 2008. — 21 Dec.

15   Див.: Троцкий Л. Сталин. — М.: Политиздат, 1990. — С. 6.

16   Рудич Ф. Політичний клас у сучасній Україні: передумови станов­лення. Частина 1-2 // Віче. — 2009. — № 10-11.

17Колодзінський М. Українська воєнна доктрина. — Б.М., Б.Р.

 

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №240/2017

Про присвоєння військових звань

  1. Присвоїти військове звання генерал-полковника генерал-лейтенанту КОЛЕСНИКУ Ігорю Івановичу – першому заступнику начальника Генерального штабу Збройних Сил України.

Президент України  П.ПОРОШЕНКО.

23 серпня 2017 року.

 

Колесник Ігор Іванович, випускник 1983 року, перший заступник начальника Генерального Штабу ЗС України

Народився у 1966 році в м. Макіївка Донецької області, українець. З 1981 по 1983 рік навчався в Київському суворовському військовому  училище.

 

Проходження служби:

08.83р. - 09.87р. - курсант Московського вищого загальновійськового командного училища
09.87р. - 04.90р. - командир мотострілкового взводу (ПрикВО);
04.90р. - 10.91р. - командир мотострілкової роти  (ПрикВО);
10.91р. - 02.92р. - заступник командира мотострілкового батальону (ПрикВО);
02.92р. - 06.94р. - командир мотострілкового батальону  (ПрикВО);
06.94р. - 07.94р. - заступник командира мотострілкового полку   (ПрикВО);
07.94р. - 08.95р. - начальник штабу мотострілкового полку   (ПрикВО);
08.95р. - 06.97р. - слухач Академії Збройний сил України (оперативно-тактичний рівень);
06.97р. -11.99р. - командир мотострілкового полку (ЗахОК);
11.99р. - 12.00р. - старший офіцер управління бойової підготовки (ЗахОК);
12.00р. - 07.01р. - начальник відділення-заступник начальника відділу управління бойової підготовки (ЗахОК);

07.01р. - 09.02 р. -

начальник відділу - заступник начальника  управління бойової підготовки (ЗахОК);
09.02р.- 08.05р. - командир окремої механізованої бригади (ЗахОК);
08.05р.- 06.06р. - слухач НАОУ (оперативно-стратегичний рівень);
з 06.06р.            - начальник штабу – перший заступник командира армійського корпусу

В 2007 році брав участь у ліквідації техногенної катастрофи під Ожидовом, виконуючи роль координатора по взаємодії з силовиками інших військових формувань.

20 серпня 2009 року указом Президента України № 645/2009 полковнику Колеснику було присвоєно звання «генерал-майор».

У березні 2011 року, після виходу у запас генерал-лейтенанта Горошнікова, був призначений тимчасово виконуючим обов'язки командира 13-го армійського корпусу.  У вересні, після призначення командиром корпусу генерал-майора Попко  С.М., повернувся до виконання обов'язків начальника штабу.

2 липня 2012 року наказом Міністра оборони України Ігоря Колесника було призначено командиром 13-го армійського корпусу, а 6 грудня того ж року присвоєно звання «генерал-лейтенант».

У листопаді 2013 року 13-й армійський корпус було переформовано у оперативне командування «Північ», командиром якого залишився генерал-лейтенант Колесник.

У 2015  році призначений заступником начальника Генерального штабу Збройних сил України.

Прочитано 71 разПоследнее изменение Суббота, 26 Август 2017 01:28


Обновлен 10 сен 2017. Создан 27 окт 2013



 
«Автошкола Константа ГС» на Яндекс.Картах
Пользовательского поиска
AVTOINDEX.COM Автомагазин Автогарант
Просмотреть Автошкола Константа-ГС на карте большего размера

автоматический обменный пункт производит обмен Webmoney и E-Gold


Пожалуйста выберите электронные деньги для обмена:

Отдаете:
Получаете:

www.superchange.ru

Всеукраїнський сайт безкоштовної реклами белый каталог сайтов Автомобили - каталог сайтов фирм и компаний, Киев
ERA.COM.UA
интернет портал
Размещено на Start.Crimea.UA Украинский портАл МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Directrix.ru - рейтинг, каталог сайтов AVTOINDEX.COM Автомобили - каталог сайтов фирм и компаний, Киев - Каталог компаний, фирм и веб-сайтов Украины, Киев. Добавить сайт в каталог Автошколы, Автомобили, Киев. Каталог сайтов femina.com.ua Украинский портАл Автошкола Спойлер Сайты недвижимости. Каталог недвижимости Бест Риэлти. Добавить сайт, ссылку, ресурс, URL. Обмен ссылками Аренда квартиры в Киеве Агентство недвижимости в Киеве Kiev apartments for rent Снять квартиру в Киеве. Сдам квартиру в Киеве. Долгосрочная аренда квартир Киев. Договор аренды, типовой образец. Квартиры в Киеве посуточно Гостиницы Киева белый каталог сайтов - рейтинг Каталог лучших сайтов, добавить свой сайт. только интересные сайты! > Украинский каталог сайтов Каталог сайтов OpenLinks.RU Украина онлайнСамый большой каталог сайтовАвтошкола Спойлер в Киеве ДДО Украины Каталог сайтов на http://www.globalmarket.com.ua/
Каталог сайтов GOOGLEРабота и бизнес в Интернете с компанией ФИНАНСОВАЯ ЛИНИЯAutoMotoTruck - легковые авто, грузовые, специальные средства передвижения, а также авиа, водная и железнодорожная техника AVTOINDEX.COMКаталог компаний и предприятий УкраиныКаталог компаний Украины КОНСТАНТА-ГС, АВТОШКОЛА, ООО